Родаки - Страница 92


К оглавлению

92

Це була остання крапля. І я зарік собі. Ні, нічого я не зарікався. Я просто збагнув і глибоко усвідомив таємниче місто, в яке мені відчинилися врата кількадень тому з вершини гори, і заклопотане гендлярством Мукачево — це зовсім різні міста. Це міста з різних часів і різних світів.


Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постійно дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий скарб — що відкрив мені врата міста і дав можливість у найтяжчі часи являтися сюди на прощу. Коли мені стає нестерпно тяжко й одиноко у житті, коли нема від кого чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую з думок усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно молитися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежина, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на вершину гори Ловачки.

Не встигаю зітхнути, як перед очима, наче із небес, являється у долині безмежне і величне Місто. Обережно спускаюся по крутизні скелі й опиняюся біля потоку. Він здивованими очима живої води дивиться на мене, а далі, кивнувши, веде за собою. Ідемо разом із потоком тихо, мовчки, із трепетом наближаючись до світлої далини. Коли постаємо перед нею, вона нечутно розчиняється навстіж і ми бачимо, що це і не далина, а врата Міста. Тут потік вмить умовкає, вода, що вірно вела мене досі, стає білою хмаринкою, злітає і щасливо тане у високості. Я входжу в Місто сам.

Тут ще дуже рання година. Весь осяяний світанковим спокоєм, рухаюсь безлюдними вулицями — м’яко, майже нечутно. Таке враження, ніби ступаю по тиші і відчуваю, що вона, ця тиша омріяного Міста, — тепла, соковита і ніжна, як килими весняної трави під босими ногами орача. На вулицях порожньо — жодного перехожого. Піднімаю голову — і на мене ллється сяйво блаженства, яким починають розквітати куполи храмів. А над ними з таким же умиротворенням починають розпливатись ностальгічні мелодії духового оркестру.

На вулицях ані душі. Я відчуваю, як із кожного вікна на мене дивляться люблячі очі, у кожному будинку — дорогі мені люди. Навіть зграї дивовижної краси метеликів, які перелітають з дерева на дерево, радісно вітають моє повернення в рідне місто. Адже хтось постійно твердить: тисячі-тисячі літ тому я жив тут. Тут, саме в цьому місті, я любив і був коханим! І тут, саме тут, усім править тільки Любов! І я, сповнений щастя і блаженства, пливу далі тишею вулиць і тихо безслівно плачу.

Сяйвооке звірятко

Уранці крізь дрімоту я дослухався, як гаряче наша культурна сім’я обговорювала культпохід у кіно. А коли встав, баба Фіскарошка одразу запитала:

— То правда, уже’м нині рано чула, што діставись учора на лекції добрих копанців.

— Та було мало, було… — неохоче відповів.

— А за што хоть били?

— Казали, што немає Леніна у моєму серці.

— Був би у ньому Богонько… А для Леніна і так є місця у множестві пустих сердець, — мовила безтурботно баба, а потому тихо прорекла. — А вообще, по правді — порожніх сердець не буває. Бо там, де у серці робиться пустота, там нараз оселяється сатана.

І нечистий того ж дня таки спік для мене коржа із лайна. Щойно приволікся до школи, мене викликали до директора і повідомили: за контрреволюційну провокацію під час важливої політичної акції мене черговий раз виключено зі школи. Для моєї персони це ганебне вигнання стало вже своєрідним ритуалом, то я тільки недвозначно усміхнувся. Проте директор, прочитавши іронію на моєму обличчі, злісно просичав:

— На сесь раз виключено назавжди і навіки-віків!

Із таким вироком інквізиції я поплівся, понуривши голову, додому.

— Ти што, легіню, такий чумний, якби в тебе стріха з голови пішла в гості на свинарник? — почувся дзвінкий голос.

Із-за рогу школи вигулькнула однокласниця Маня Крумпляничка — донька нашого Гебельса. Того самого партійного хруща, за вказівкою якого мені дали смачного копанця із школи. Маня, невідомо чому, вся радісно цвіла, як божа ружа.

— Ти, Маню, у нас теж із звіздою на чолі, — буркнув я.

— Чому?

— Бо ти єдина, в кого язик завжди біжить попереду думки.

— Ой, який ти фіґлярний, — бризнула сміхом Маня.

— Твій отець витурив мене зі школи, то мені тепер тільки й лишилося што фіґлярити.

— А ти би пригнав худобу до ріки Кривуліни, то фіґлярили би обоє, — розсипала веселі бісики з очей Маня.

Вона і далі сипала маленькі бісики, а під моїм серцем потихеньку прокидалося голубе, сяйвооке звірятко.


Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш. Завжди вона твердо тримає свій гонор і так вміло викрутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки язик висолопиш від завидків. Он і тепер, не встигла прийти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева, як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від перших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив, черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту, рознеслося по світу.

Усе навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно багатим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого там тільки не було — навіть каміння так веселково вигравало на сонці, що в людей сторонніх роти самі подивовано розкривались, а в місцевих розпинало від гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали умиротворені усмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли, тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських хатах переставали плакати і весь час собі щось наспівували, а корови в обійстях цідили неймовірно багато молока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що в деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав добрим та щедрим. У сяйві розквітлої Ловачки, під її парадними грудьми ми пасемо із Манею Крумплянкою божу худібку.

92