Родаки - Страница 93

Маня пасе свої фамільні корови, а я — нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати смачний обід у поле. Молоде сонечко уже чимчикує до полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої вісточки. Мані добре, вони вдома постійно жирують різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку, пухкенька, гладенька, як молочне поросятко. А в нас удома в горшках пісна квасоля з капустою й картоплею товченою днюють і ночують. Від тих харчів я, як мисливський хорт, легкий, худющий і вічно голодний, як крадений кінь.

Маня сидить собі на самкраєчку канави, підстеливши під себе старий батьківський піджак, і вишиває рушник. Зосередившись над полотном, вся напружилась. І без того повні губи надулись ще пишніше й нагадували дві величезні пелюстини темно-рожевої троянди, яка щойно відкрилася ранковому сонцю. Голодним очиськам губища Мані нагадували два величезні шматки рожевої шинки. Але, видно, вже тоді в моїй душі починали кільчитися паростки естетичних смаків, і відчуття краси притлумило мої канібальські інстинкти. В пам’яті якась бісова сила неспогадано почала крутити старорежимні пісні про кохання. Тої баламути я вдосталь наслухався на вечорницях, гостинах і хрестинах.

І почало безугавно у голові верещати про «губки малинові», «вуста медові», «поцілунки, солодші нектару». Минула хвилина, друга, і моїм голодним очам почало ввижатись, що переді мною не кепська і вредна Маня, а східний і багатий базар, а її губи — безмежні столи, завалені заморськими солодощами і ласощами. Від того в мені ще голосніше заричав голод. Далі, не в силах угамуватись, кинувся на Маню, повалив її в канаву і, наче голодне немовля до материнської цицьки, припав навіжено до її губ. І несамовито почав не то цілувати, не то смоктати.

Маня спершу отетеріла і не чинила ніякого супротиву — тільки лупала зі споду на мене переляканими очиськами. Далі, оговтавшись, почала щось мурконіти і несамовито товкти мене кулаками то по плечах, то по голові. А ще через якісь хвилі Маня враз затихла, зіщулилась, очі міцно заплющила і лишень носом раз у раз шморгала. А я, немов навіжений, цмокав і цмокав її розпашілі губиська-торомбиська. І що найстрашніше — чимдалі все більше розчарування… ні, ліпше сказати, розпач охоплював мене. Де оті, до бісової матері, солодощі, меди, цукерки, нектари і всяка інша смакота, про яку до сліз завивалось у співанках?

Манині губи, як я в них не впивався, були якісь прісні і геть несмачні, наче несолоне тісто. Даруйте на слові, чи то нашу козу Танкістку, а чи Маню цілуй в губи — один хосен. Ось тільки чужої слини наберешся до нудоти — і вся тобі краса. Ошелешений таким страшним відкриттям, я лишився Мані, піднявся на бережок і безсило сів. Геть розчарований, розбитий і знищений дивився на Маню, як цар Ксеркс на потовчену спартанцями армію, і мені дійсно не хотілось ані їсти, ані жити. Мене нудило, і з’явилось нестерпне бажання перетворитись на манюньку мурашку і вмить чкурнути під землю. Маня, навпаки — навдивовижу хутко піднялась із землі, обтрусилась і вдоволено глянула на мене.

— Но, і що тото було? — допитливо подивилась на мене.

Я спалахнув, як стіг соломи в засуху, і промимрив:

— Та… ото… я був дуже голодний.

— А я тобі що — смажена шкварка? — якось розчаровано запитала Маня.

— Та ні… я дурний… повірив дурним співанкам… там співається, що в дівок губи солодкі, — я борсався, наче потопаючий посеред морських глибин. — Медові губи, нектарові.

— А я тобі що — бджола, яка нектар збирає? — різко змінила тон Маня.

— Та ні, ти не так зрозуміла, — викручувався і далі я. — То все співанки. Я чув, що… знаєш, як там.

— Ти лем побільше слухай, що співає ваша Данківська фамилія, і, конєшно, роби так, як учать ваші співанки… Всі ліпші тюрми тобі родним домом стануть.

Тут Маня, наче Орлеанська діва, підняла пророче уверх руку і вказівним перстом повела на схід. І я зримо увидів, як у туманній далині, куди вказувала моя «медова», зловісно почали окреслюватись дороги, ведучи від тюрми до тюрми. Від такої не вельми втішної перспективи мені стало геть зле.

— Ти, Маньо, вже якось перебач. То не я, то мене попутало.

— Ага, вам, Данкам, все чи то ноги, чи то межи ногами попутає. А потім позад себе по півсела копильців лишаєте. Тобі про се ще ніхто не говорив? — мовила зловтішним тоном Маня.

Ні! Це якийсь жах, про які копильці-байстрюки вона меле? Ця Маня направду як відьма — все вона знає, все їй відомо, часто верзе про таке, від чого не лише вуха в’януть, а й душа від жаху верещить.

— Ну а щоб се срамне діло не пішло помежи люди, можемо зробити такий гешефт…

Тут Маня, наче суддя перед останнім реченням смертного вироку, зробила довгу паузу, від чого в мене потерпло не лише серце у грудях, а й волосся на голові, і додала:

— Купиш мені ціле кіло халви, і я тоді нікому не скажу, що ти мене принуждающе цюлював.

Господіньку солодкий, звідкіля тільки вона це слово видовбала — «принуждающе». Зізнатись, я достоту й не відав істинний смисл цього «принуждающе», але воно до глибокої нудоти мені запахло цвіллю тюремних камер і засяяло сумними квадратиками віконних ґрат.

— А де я гроші візьму на халву? — пробував захищатись. — Я ж не знаю, де гроші заробити.

— О, коли про гроші — ти жебрак, а коли до женщин — великий мастак, — відповіла поетичним шедевром Маня.

О, скисла би ти, ґульо коростава, з тими «женщинами». Мало того, що я був геть приголомшений неправдивою інформацією народної творчості щодо «медових» і всяких інших коханих вуст, то ще й ганьби матиму на всі ближні і далекі околиці.