Родаки - Страница 91

І ось тут, посеред Міста, мою увагу привернула площа у формі кола і вся у квітах. Довкола неї юрмилося безліч людей. Всі вони звідси, з гори Ловачки, нагадували маленьких карликів.

— Оце і є та площа прощення, де Господь звільняє грішників від їх провин, — думав з острахом я. — Оці метелики — то є людські душі. Вони несуться сюди з усіх сторін світу за помилуванням. Кого Богонько прощає, того душа-метелик перетворюється на маленького карлика. Якщо цей карлик житиме надалі справедливо, виросте і стане знову нормальною людиною. Якщо ж грішитиме і далі, залишиться навіки крихітним манюсіньким ліліпутом.

І ніби на підтвердження моїх здогадок заграв духовий оркестр. І все місто наповнилося якоюсь пахучою і соковитою музикою.

Ледь не видавлюючи очі, я марне намагався знайти у круговерті людей-мурашок музик — мелодії лунали звідусюди. І тоді я збагнув — то із небес грає оркестр ангелів, вітаючи милосердя Господнє і звільнення мучеників від гріховних пут.

У цю ж мить з боку Чинадієва, глухо цорконячи зубами, виринула гігантська гусінь з чорною й довгою головою. Потвора зробила біля Ловачки поворот і далі швидко помчала у бік міста. Раптом, пустивши уверх із голови білий стовп, гусениця заголосила.

— Так оце і є Іуда-христопродавець, — прошепотів перелякано я. — Видно, Богонькові надоїло, що Іуда постійно зривається з дерева, то й перетворив його на паскудну велику гусеницю. І правду має, нічого на деревах скакати і гілля обламувати, хай Іуда потягається по землі і помучиться, як мучився наш Спаситель на хресті. Але повзучий Іуда швидко проминув передмістя і вже кричав десь вдалині.

— Ага, нині свята неділька, то злодій теж спішить на майдан прощення, — думав я. — Але Бог знає, Іуди ніколи не стануть людьми. І немає їм прощення за христопродавство!

Між тим, із затаєним острахом і нестерпною цікавістю я весь час крадькома шукав у Місті Того, хто має силу й владу давати блудним мужам і дівам прощення. Як не намагався — жодного натяку. Зате не покидало інше відчуття — із першої хвилини, щойно мені відкрилося Місто, незрима присутність Великого Творця настійно відчувалась у всьому, що очі бачили, що чулося і розум сприймав: в осяйних чолах храмів, у тонкій грації статуй на дахах будинків, у польотах птахів і веселкових зграях дивовижних метеликів, у божественній музиці, що із небес лунала, у запахах житнього хліба, солодких булочок і весняних трав. У всьому-всьому відчувалась всесильна присутність Того, хто має силу і ласку прощати. Найвідчутніше нагадував про Нього тонкий аромат далини, до якої все життя, мізерію знаходячи і багато втрачаючи, йтимемо, а коли нарешті дійдемо, то… от про це ще ніхто із живих не знає.

Обхопивши, наче найріднішу людину, старого дуба, я все дивився й дивився на явлене мені Місто. І раптом по-дорослому, навіть не усвідомлюючи цього, тихо заплакав — чи то від щастя, чи від великого потрясіння.

Весь ошелешений і глибоко вражений відкриттям на краю світу зовсім іншого, ніколи досі небаченого світу, я повернувся додому, забився в куток біля пічки й онімів. Я ніяк не міг позбутися великого потрясіння. Мене продовжувало вражати Місто, і мені боліло за той обман про край світу, казани, пекло.

Баба помітила мою дивну поведінку й непритаманну розгубленість.

— Щось сталося, Митьку? — запитливо глянула на мене.

— Ви, бабо, й усі ви… ви… ви… великі брехачі! — затинаючись, ображено вигукнув я.

— Ти, їжаку нечесаний, ачей був на тому боці Ловачки? — здогадалась Фіскарошка.

Я насуплено опустив голову.

— А як тебе було застерегти, всюдисущого збийвіча? — ласкаво і якось зажурено продовжувала Фіскарошка. — Хіба ти не видів, яка з того боку гори пропасть. Там не один дорослий скрутив собі шию. А скільки дітей побилося. То мусіла тебе якось страшити.

— Айбо не треба було неправду про кінець світу. Про пекло. Грішників. Там же так красиво. Там, там… як у раю город! — вигукнув я.

— А, город Мукачево? — махнула рукою баба Фіскарошка. — На тому тижні буду нести черешні продавати. Візьму вже раз і тебе.

Через декілька днів, підходячи до латоричного мосту, я почув, як із боку Чинадієва летить знайомий гуркіт. Я злякано метнув головою — до нас швидко їхав багатоногий Іуда. Далі закричав-завив, як бик на бійні. Я міцно схопився за бабу — та, на диво спокійно, чимчикувала.

— Бабо, спасаймося!.. Іуда біжить до нас! — крикнув я.

— Який Іуда? — здивувалась Фіскарошка.

— Он там біжить і ричить, — показав я на велетенську гусеницю.

— Тьфі на тя. Та то ж паровоз, машина така.

— А ви казали, що то Іуда так робить, — аж схлипнув.

— А-а-а, дитино. То наші… то такі наші бабські казки.

Страшні розчарування і біль пройняли всього мене після сказаного. І вже саме Мукачево мені зовсім не здалося таким чарівним, таїнним і заманливим, як те місто, яке явилось мені на вершині гори. Скоріше навпаки… Я народився і виріс на волі, а мукачівські багатолюддя, тісняві вулички, страшні міліціонери з пищалками, бідні і перелякані євреї, що чудом уціліли після війни, жебраки, інваліди, грюкіт возів і автомобілів… Усе це й багато іншого мукачівського бедламу мене причавило, здрібнило і страшезно втомило.

Не втрачаючи надії, я кинувся до центру міста, до того місця, де за моєю уявою мала бути площа Прощення. Біля міської ратуші справді знаходилась площа. Вся у квітінні білого бузку. Тут зовсім не гріхи прощали, а тітки-продавчині з обличчями, що нагадували надуті червоні кульки, торгували по краях квітучого кола морозивом, солодкою ватою і ліверними пиріжками.