Ось приблизно таким поставали біблійний світ і його герої, намальовані моєю уявою і припараджені національними барвами. Чим далі, мене все настійніше починало непокоїти, а що ж то за світи ховаються по той бік Ловачки?
Із самого малку мені суворо-пресуворо заборонили дертися на вершок гори. Спершу лякали багатоголовими зміями, огненними драконами, відьмами і вурдалаками, які нібито густо населяють гору. А коли вже підріс, і глянути на східну околицю Ловачки не терпілося все більше, баба Фіскарошка на диво спокійно і доброзичливо сказала: «Митьку, я більше страшити тебе не буду. Якщо хочеш — іди. Але скажу тобі перед цим страшну правду: там, за Ловачкою, кінець світу. Там пекло, муки і страждання. І хто на те подивиться — все його життя перевернеться».
Це було мовлено доброзичливо і спокійно, тому я з трепетом сприйняв цю вістку і щиро й надовго повірив.
У словах Фіскарошки дійсно таїлася якась таємниця. Часто серед білого дня або глухої ночі із-за Ловачки лунав грюкіт і розносився тривожно-тужливий і болісний зойк. Він котився через гору і довго розтікався, не стихаючи в долинах.
— Що це, бабо? — питав, деревеніючи, я.
Баба дивилася на схід і повчально сказала:
— Це Іуда, той, що Христа продав. Ніяк не може вдавитися на дереві. Зривається з гілляки і тоді кричить.
Ночами небо за Ловачкою починало червоно сяяти і переливатись барвами.
— Це пекло затопили, — пояснювала на моє здивування баба. — Цілу ніч там смажитимуть у казанах грішників. Честуйся, неборику, в житті, бо й ти туди можеш упасти.
І мені ставало ще страшніше, і все менше було бажання дряпатися на вершину Ловачки.
Часто, у дні свят, особливо у недільні вечори, із-за Ловачки, тобто самкраю світа, звучала дуже-дуже файна і душевна музика, лунали божественно-красиві пісні.
— То Богонько змилостивився, простив деяких грішників. І вони так радувуться, — задумливо мовила баба і так же спокійно вела. — Богонько хоть і всемогутній, зате великосердний і милостивий. Кожному грішнику дає можливість покаятися. І часто Господові душа розкаяного грішника дорожча за душу праведника.
Дивлячись, з якими вилупленими очима я поглинаю її розповідь, баба мене заспокоювала.
— Але це не до тебе. Ти, якщо полізеш туди, — баба кивала на Ловачку, — тебе вже нічого не врятує.
Я боявся крику Іуди, жахався побачити пекельні котли, але оповідь, як Богонько проводить помилування грішників, і що за радісне дійство відбувається з ними, мені ніяк не давала спокою. Й одного недільного підвечірку, коли із краю Господнього світу залунали духові оркестри, я наважився. Знемагаючи від страху, жахаючись кожного дерева і куща, за якими сиділи зловтішні відьми, неопохмелені вурдалаки, а з гілляк грознами звисали підступно усміхнені змії, я хутко піднімався схилом до вершини. І ось я насамкраю світу! Гамуючи у грудях розйойкане серце, схопився за дуба, глянув униз і на мить помер: піді мною звисала велетенська прямовисна кам’яна стіна. На її глибокому дні шурхотів собі потічок і задиркуватим підтюпцем перестрибував через валуни.
Міцно, наче рідного нянька, обхопивши дуба, я, потерпаючи від побаченого, відкривав одна за одною картини самого краю світу. І побачене все більше ошелешувало. Глибока прірва піді мною розширювалась і разом із співочим потоком витікала на схід у безкраю долину. А на її просторах вільно й гонорово розляглось велетенське Місто. Воно відкрилось несподівано й заворожливо, ніби із вечірніх мамчиних казок. Подібного світу я досі ніколи не бачив навіть у снах. Огорнуте югою, місто лежало наче під глибинами дивовижно голубих і чистих вод. Невеличкі вулиці, немов вени натруджених рук, розтікались поміж ошатними будівлями, слалися через сквери і парки. На дахах найбільш поважних споруд, зірко стежачи за підступами до міста, стояли древні воїни із списами, чарівні жінки з арфами, напівголі юнаки атлетичних статур.
А над усім — велично знімались куполи храмів. Вони не просто вирізнялися своїми розмірами. Храми міста випромінювали навкруги таке цілюще сяйво, наче обличчя ревних вірників при з’яві в небесах довгоочікуваного Месії. Цю врочистість і піднесення підживлювали запахи, якими час од часу дихало місто. А пахло!..
Пахло солодкими булочками, свіжим хлібом, кремово-крижаним морозивом, якимись смачними-пресмачними стравами, королівськими тортами. Пахло багатьма немислимими смакотами, які ми, довірливі селяни, розкривши широко роти, поїдаємо тільки подумки, слухаючи панські казки. Серед інших я вловив ще один запах. Це був запах якоїсь печалі, вірніше печальної далини, світу, якого ми ніколи не бачили, але дуже кортить увидіти. Одного разу, в ранньому дитинстві вловивши цей запах далини, ми все життя будемо іти за покликом того аромату. Ми йтимемо за долиною, де нам, здаватиметься, буде набагато краще, спокійніше. Так буде все життя!.. Наблизившись до одних далин і не знайшовши ліпшого, ми, вічні пілігрими, йтимемо за ароматом нової далини.
І так буде все життя! Доки не наблизимось до останньої далини. Ось там, напевне, і буде таємниця, за якою ми все життя ішли. Ось там уже буде справді ліпше, бо звідти ще ніхто не повернувся — від добра до біди ніколи не вертаються.
Довкола міста, на чотирьох пагорбах, що наче символізували сторони світу, красувалися незвичні дерева. Могутні стовбури рівно і стрімко знімалися вверх, стримуючи на собі розкішні й водночас ідеально округлі крони. Дерева буяли золотисто-червоним цвітом і здалеку нагадували розквітлі куполи маленьких храмів. Час од часу із межигілля дерев вилітали густі зграї кольорових метеликів. Вони, наче їм хтось указував, спершу різко знімались у височінь, а далі, граційно вальсуючи, пірнали донизу і неслися до центру Міста.