Родаки - Страница 89

У дні великих свят бабина сестра Драчка часто прилітала до нас на Небесі. У напливах особливої набожності починала з Соломоном і Фіскарошкою біблійні бесіди, напучуючи моїх родаків до смиренності, покори і, головне, тверезого способу життя.

Із цих проповідей — тоді ще легінь під столом — я вперше дізнався про страшне гріхопадіння наших, най будуть прощені, прабатьків Адама та Єви, їх синів Каїна й Авеля, скромного Давида і нахабного бандюгу Голіафа, праведника Ноя, мудрого Соломона, про Вавилонську вежу, Содому і Гоморру і ще про дуже-дуже багато біблейних постатей і славетних міст.

Моя допитлива голова, немов пилосос, всю цю інформацію до останньої пилинки всмоктувала в себе, засвоєні пізнання гаряча уява вмить проціджувала, фільтрувала і моя, не менш буйна, фантазія, слідкуючи за біблійними дискусіями Драчки, малювала свою карту Божого світу — у місцевих масштабах і з нашим колоритом.

Непогамовні присілки — Аргентину і Бразилію, — де вічно гуляли, сварилися, билися, женилися і розводилися і звідки на всі околиці постійно розносились співи і танці, я нарік Содомою і Гоморрою, на які чекає всесвітнє полум’я. Між нашим селом і Ракошином кілька років тому почали будівництво велетенського зерносховища у вигляді високої вежі. Половину споруди звели, а далі не вистачило матеріалів, бо продали і розікрали. І тепер ось уже кілька років вежа стоїть одинока посеред чистого поля, наче надломлена доля. Цю будівлю я нарік Вавилонською вежею.

На південь від наших Небесі знімалися горби, наречені в народі Єрусалимськими. На них споконвіків буяли розкішні сади колишнього мукачівського банкіра Бейли Неймаша. Коли радянські вояки ощасливили нас визволенням, Неймаш не захотів того щастя і хутко дременув до Америки. Совєтська власть сади колективізувала і передала їх стародавидківській бригаді. Хитрі й жадібні хріняші — так прозивали стародавидківців за їхню пристрасть до вирощування хріну — обнесли єрусалимські сади колючим дротом, населили злими собаками і не дуже мирнішими сторожами. З тих пір жоден плід звідси не потрапив задурно в чиїсь руки. Наскільки вже наша родина славилась своїм вмінням цупити все, і та не захотіла мати нічого з паскудними хріняшами.

Най мені Богонько простить, але коли б райські яблуні сокотили давидівські хріняші, не тільки наша прамамка Єва за десять кілометрів місце гріхопадіння оминала би, а й навіть змію-спокусителю не прийшло б у голову сунутись в едемські сади. Закономірно, сади на Єрусалимських горбах я назвав райськими. Ріку Латорицю, що спокійно контрабандувала нашу рідну чисту карпатську воду до Угорщини, я охрестив Йордан-рікою. Заграничним Мадярщині і Словаччині, які ледь-ледь виднілися із Небесі на обрії, я надав статус єгипетської пустелі, куди одного прекрасного дня якийсь місцевий пророк Мойсей твердою ходою поведе місцеву власть з усіма комуніштами. Поводить їх голодними сорок літ, вимучить усіма єгипетськими карами, далі знову поводить-поводить і в Мертвому морі всіх, до фени, потопить.

Приблизно такою виглядала карта наших околиць, намальована моєю уявою за мотивами біблійних розмов баби Драчки, Соломона та Фіскарошки. Але земля на карті — всього лише малюнок. Істинний світ має і своїх героїв. їх, по правді, теж недовго довелось шукати.

Діда Соломона й не треба було перехрещувати, він так і залишився царем Соломоном. Бабу Фіскарошку я без усяких зусиль переписав у царицю Савську. Як не хитрував Соломон, а баба в молодості спокусила і заволоділа ним. Бабину сестру Драчку найменував великою блудницею Марією-Магдаленою, яка, хоч і нагрішила чимало, вчасно спохватилась і розкаялась. Це найяскравіша риса, яка різнить жінку від людини — вчасно зупинитись і великодушно розкаятись. А людина, тобто чоловік, мусить так само великодушно простити, бо прощення — це вже його найяскравіша риса.

Недовго я шукав особу і на роль грішниці Єви — моя дорогенька тітка Маргарита. Скільки разів товкла їй у пелехату голову баба Фіскарошка: «Не смій зв’язуватись із руським офіцирьом». Ні, таки мусила спокуситись. І тепер має малого копильця «мацкальського проісхождєнія». Прототипами Каїна та Авеля стали мій дорогенький батько і його не менш надгулькуватий брат Петро. Щоправда, хто з них підступний Каїн, а хто безвинний Авель — визначити важко. Брати мінялись ролями навіть не щодня, а щогодини. Тут ліпше всього покаже час: дочекатись, коли один приб’є другого, і провести слідство. Тоді визначити, за які провини було ухекано покійника і аж потому надавати йому статус Каїна чи Авеля.

Не було проблеми і з праведником Ноєм. На його місце само собою напрошувався наш сусіда і за сумісництвом учитель пан Фийса. Він, хоч і суворий, вимогливий і, як належить праведнику, знає вліпити мені по потилиці, зате дуже добрий, всіх любить, всім бажає щастя й воліє цілий світ обняти і спасти. Поставала дилема, чи зуміє пан Фийса, коли наспіє судна година, збудувати ковчег? Бо вже котрий рік ніяк не може полагодити повалену огорожу довкола хати. Але то невелика біда, якщо виникне нагальна потреба майструвати ковчег, наймемо бригаду циган-шабашників.

У цьому величезному світі належало зайняти і свою роль моїй поважній персоні. Із притаманною мені скромністю, я, як і завсігди, вибрав долю дуже маленької, але шанобливої персони — народного захисника Давида. На місці кровожерливого Голіафа мені протистояв стародавидківський сторож на прізвисько Шершун, який кілька разів ловив мене на єрусалимських черешнях. На одміну від велетня Голіафа, Шершун був дрібненький, худющий, проте злий і кусючий. Упіймавши мене в саду, він так наскуб мені потилицю і накрутив вуха, що, на мою правду, сам Голіаф би навсігди зарікся пертися до єрусалимського саду. Та я мужньо вистояв і продовжую навідуватися за плодами, маючи завжди при собі добру каменюку.