Родаки - Страница 88

За декілька хвилин температура розпашілої юрби різко понизилась: у стодолі, хліві, свинарнику і в курнику було порожньо.

— Та я вам, люди добрі, не брехав, — мовив, торжествуючи, Соломон.

— А кума Фіскарошка де? — взялася допитувати Гітлєрка.

— А што, ви не знаєте? — витріщився Соломон.

— У новинці не написано, де вона ділася, — іронічно мовила нанашка Кутузовка.

— Но та даю вам на знаття, бабу за її государственний подвиг забрали до Москви, і там її тепер награждають великою мендалією. Баба з дня на день буде над вами усіма великим начальником. Тогди, пам’ятайте моє слово, вона каждому з вас дасть одвіт на поставлені туйки вопроси.

Натовпу наче небеса одкрилися. Всі вмить умовкли, ніби по їжаку ковтнули, багато облич подобріло, порозумнішало. Хтось уже почав виправдовуватись. А далі вже де-не-де залунали і схвальні відгуки на адресу кремлівської героїні:

— Но та баба не така вже й дурна. Та ніхто не каже, што то є аж так зле. Што не кажіть, айбо державу десь треба і поддержати, своє плече подставити. Я все говорила, што Фіскарошка — то є доста справедлива жона.

Із такими думками натовп помалу покидав наше обійстя і розходився по домівках.

Як Соломон і передбачав, баба невдовзі повернулася. Якогось пізнього вечора розчахнулися сінешні двері і в хату щось влетіло — не то людина, не то оскаженілий клунок лахміття.

— Дайте їсти! Што маєте їсти! — зарепетувала страшна гостя, у якій ми нарешті впізнали бабу.

Фіскарошка на очах перестрашеної родини почала перекидувати каструлі. Нарешті, натрапила на повний баняк і руками почала напихатися.

— Марько дорога, та то я помиї з отрубами запарив для кози, — пробував угамувати її апетит дідо Соломон.

Але бабі то було до мачки, вона поглинала помиї з такою жадібністю, наче делікатеси.

Саме в той час, коли грізний натовп підходив до обійстя, баба манівцями поверталась із буцегарні. Побачивши з дороги стільки люду, вона панічно перелякалась і дременула на самвершок Ловачки. Тут, голодна і перестрашена, три дні просиділа в густій ожині, а на четвертий, як наспіла темрява — буде що буде, готова й вовка з голоду зжерти — тихенько приповзла до хати.

— Но як там у городі власть? — поцікавився дід Соломон, коли баба наситилась.

— Неборе, всяка власть, як псяча масть, кілько не масти, а воно все смердить, — відповіла стомлено.

— Ти, Марько, вп’ять стихами заговорила. Може знов напишеш до газети, — незлобливо дошкулив дід.

Миска тут же полетіла в його голову. На щастя, порожня миска, бо голодна Фіскарошка перед цим її теж до краплі спорожнила.

Наше обійстя розкинулося на західному боці гори Ловачки, і звідси не згірше, як із небес, проглядалися південні, північні і західні околиці Божого світу. Про те, що коїлося, покоїлося і таїлося з того боку, я довго й уявлення не мав, бо ту загадкову частину, немов велетенська корова, затуляла своїм тучним тілом наша гора Ловачка. Із-за неї спозаранку виглядало сонце й одразу затоплювало, немов акацієвим медом, золотистим сяйвом долини.

Потім з години на годину починало тепліти, припікати, а далі — немилосердно пекти і парити.

— О, то є вже пекло, — вказувала баба Фіскарошка на схід.

Її двоюрідна сестра Гафія на прізвисько Драчка тут же стріляла вказівним пальцем вгору і пророче застерігала:

— Попам’ятай моє слово, дорога Марько, прийдуть ще такі часи, коли птиця на льоту буде пектися, вода до крапки вимре в колодцях і ріках, а люди не знайдуть покою навіть під глибокою землею. Отоді й буде пекло. Світ збісився, погруз у гріхах, і відплата Господня мусить настигнути рід людський.

Прізвисько Драчка, тобто колючка, баба Гафія нажила через дуже вперту натуру і невирахуваність у своїх діях. За мадярів, коли і церква була у великій пошані, Гафію знали як запеклу атеїстку. Вона жила неподалік храму, і все село щонеділі та в інші дні великих свят прямувало повз її хату до церкви. І саме в такі святі миті вона демонстративно на очах вірян починала серед двору колоти дрова або прати одяг.

— Ану ж лем скажіть мені на душу, хто видів живого Богонька і чи хтось хоть раз вернувся з того світу? — кричала на все подвір’я, аби її добре чули вірники.

Але людям тут наче мову і слух віднімало: йшли попри обійстя Драчки, мовчки потупивши голови, наче соромлячись одне одного. І кожен думав, що богохульниця Драчка — гріх, яким покарав Господь село за якісь неправедні діла.

Коли прийшли до влади комуністи і невдовзі релігію оголосили «опіумом для народу», почали закривати храми і рубати хрести, на бабу Драчку спало Провидіння — вона зробилась запеклою антикомуністкою і великою вірницею. Майже щодня раненько спішила до забороненого греко-католицького храму, ставала на коліна перед заколоченими навхрест дверима церкви і ревно била поклони.

Дорога, яка вела сельчан попри хату Драчки до храму, прямувала і до колгозної контори, до ферм і на виноградники. Баба, молячись, клячала на колінах, доки потік колгозників ставав найповніший, тоді спохаплювалась і грозила:

— Та ви чи хоть знаєте, жебрачі тайстри, яке нині свято? І вмісто того, щоби помолитися Господу, подякувати за його щедроти і ласки, прете на комуніштів горби гнути. Ідіть, ідіть, ноги би вам позагибало! Огненна гієна не за горами!

І бідні сельчани, так само соромлячись самих себе, йшли повз Драчку з похнюпленими головами. І кожен думав, що всі грішні єсьмо, у пеклі згоримо, одна Гафа — світла пташка, якій єдино-одній співати колись у райських садах.