Родаки - Страница 84

Госбезопасна Справедливість, здавалось, виросла ще на півметра й обернулась до голови сільради. Той, ледь не лізучи у вухо, почав, лякливо озираючись, щось гаряче шепотіти. Очевидно, вкотре пояснював черговому мукачівсьму начальникові, що в нашому селі люди збіглі, дивакуваті і поприліплювали одне одному різних прізвиськ, в тім числі й усіх історичних особистостей. Приміром, Гітлєрка — не мати, не сестра і не дружина триклятого Адольфа Гітлєра, а звичайна сільська жінка на прізвище Жидик.

— А ето тоже нє намного лучше, — буркнув капітан.

Далі безпекашна Справедливість витягла із планшета аркуш паперу із бабиним віршем і запитала:

— Ето ви напісалі в газету стіхотворєніє?

Фіскарошка, згадавши янголят на черешні у своєму сні і дідове пророкування про благу вість, певне, подумала, що мукачівський начальник щось не втямив. І ось тепер розшукує її, аби пересвідчитись в її особі й тут же вручити літературний приз — сто рублів і путівку в піонерський табір. Тому, виструнчившись, як на піонерській лінійці, чітко відрапортувала:

— Стіхотворєніє мойо, собственноручного проізводства! Називається: «Переміни у три зміни», авать як тепер у народі кажуть: «Вперед на всі боки — виполнимо п’ятирічку за чотири роки!»

І вся, наче порцелянова лялька, засяяла од щастя.

— Ну вам свєтіт не одна пятілєточка. І єйо уж ви, Марья Міхаловна, думаю, і за лєт едак десять нє виполніте, — мовив вельми спокійно безпекаш, смачно затягуючись махоркою, і вже різкіше додав. — Понятих сюда!

І в туж мить, наче з повітря, явились двоє невідомих, тримаючи за руки пана вчителя Фийсу. Той ошелешено лупав очима і, замість привітатись, зопалу вигукнув:

— Міклош Горті паскуда, а Гітлєрові капут!

— Ето ми і без тебя, гражданін хорошій, знаєм, — махнув безпекаш і пояснив. — В хатє гражданкі Марьї Міхаловни Нємець…

— Перепрошую пана, то вже давно було і забулося, што я Німець. Я теперка єсьм Слов’янин по любимому мужу! — палко вигукнула баба.

— Тєпєрь ето уже нє імєєт значєніє, хоть осьол, хоть козьол, — відрізав безпекаш і продовжив до пана Фийси. — Сєйчас ми в прісутствії вас проведьом обиск с целью поісков прєдмєтов антісовєтской пропаганди і другіх матєріалов, компромєнтірующіх совєтскую власть. — Пріступайте! — махнув до помічників.

Нишпорки, як сторожові пси, зачувши «фас!», шмигонули по хаті, перетрясували скрині, перевертали ліжка, рилися у білизні, одежі.

Дід насампочатку обшуку, збагнувши, що пахне сухарями і буцегарнею, зробився дуже заклопотаним. Схопив притьмом підручник з історії КПРС, який пан Фийса подарували йому для самокруток, сів у своєму закапелку біля печі і почав заглиблено читати вже наполовину викурену книгу. Помітивши, що безпекаш весь час продірявлює його очима, підняв голову, зняв окуляри і, тикнувши пальцем у книгу, поважно сказав:

— Історія Комуністічеськой партії. Дуже милоє і благопріятноє чтеніє для сердца і душі.

І знов заглибився у «милоє і благотворноє чтеніє».

Тим часом нишпорки, відсунувши старовинний кухонний шкаф, по-нашому креденц, виявили потаємний сховок, в ньому — десятилітрову корчагу самогонки.

Упевнившись, що це не якась отрута, а ядрена сливовиця, нишпорки питально глянули на Справедливість.

— Пока отложіть, но у протокол не надо! — почухала потилицю Справедливість.

Діда, який ледь не на колінах умовляв бабу зранку дати якогось ліка на опохмільну душу, віднайдена в бабиній схованці корчага не те що здивувала. Таке потрясіння хіба що переживають фанатики, які наприкінці життя водномить втрачають віру у свого ідола. Бідним Соломоном почало лихоманити, чоло вкрилось потом, а з повік несамохіть зірвались сльози.

— Што с тобой, старік? — запитав безпекаш, помітивши, як дід різко відірвався від «милого і благопріятного сердцю і уму чтенія».

— Та, пане начальнику, читаю і дуже переживаю, яка тяжка і трагічеська судьба була у комуністичної партії.

Безпекаш вмить нашорошився.

— Конечно, доки не побідила всіх своїх видимих і невидимих врагів, — ледь не плачучи, додав дід.

Пан учитель Фийса, що досі непорушно стигли у вікні, немов манекен із жовто-синього гіпсу, вздрівши в руках нишпорки корчагу сливовиці, немов воскресаючий Лазар, кілька разів повільно кліпнули. Далі миттєво поміняли колір лиця з байдужо-приреченого на ошелешено-відчайдушний і протяжно-боляче, немов породілля, простогнали. Адже нині вранці в’єдно із дідом Соломоном пан Фийса, цілуючи Фіскарошчині ручки, благали хоча би сльозинку сливовиці на спраглу душу, а та присягалась, що не має ані краплі.

Щоправда, ані пан Фийса, ані ближні не могли втямити, коли баба присягається, а коли словоблудить. Нині вранці пан Фийса почули з вуст Фіскарошки: «Аби’м собі дітей не виділа, якщо в домі водиться крапля паленки». Насправді, баба скоромовкою мовили: «Аби’м сові дітей не виділа». «Собі» вони так вправно міняла на «сові», що підміну ніхто не помічав.

Тепер пан Фийса, гамуючи страждання, не втримались і страждальним голосом прорекли:

— Сказано же, лукаві і лжеці в гієні огненній лживими язиками будуть розпечені сковороди лизати і смолою киплячою безчесні роти заливати.

— Чєво, чєво? — запитав, нерозуміюче, безпекаш.

— Міклош Горті паскуда, а Гітлєр капут! — видали чомусь Фийса і виструнчились.

— Завьолся, как прокажонний попугай, — цвіркнув зле безпекаш.

Увесь цей час Фіскарошка безмовно стояла біля одвірка і, не розуміючи, спостерігала, що коїлось у хаті. Стояла якась безпорадна, зіщулившись, як потріпаний градом соняшник на тоненькій ніжці. Уперше в житті я бачив бабу таку нещасну і безпомічну. Видно, вона чекала на щедрий дар долі і налаштувала духовний стан на торжество, а тут дістала велику фіґу з перцем та ще й по носу. Раптом один із нишпорок натрапив на шкатулку, в якій Фіскарошка зберігала різні цяцьки, і висипав її вміст на підлогу.