Родаки - Страница 85

Побачивши там серед всяких дрібниць аркуш паперу, розгорнув його і од несподіванки присвиснув.

— Ташь капітан, смотрітє, — простягнув начальникові аркуш паперу. — Ето же зашифрованая карта, ех сукі!

Безпекашна Справедливість настільки випулила очі, що, бачилося, ті луснуть і вилетять з орбіт.

— Да, куда голову не поверні — одні врагі, — з холодним притиском зробив висновок начальник.

І тут же таким ядучо-палючим поглядом обвів бабу, діда і пана вчителя, що тих від страху так заціпило, наче кожен з’їв водномить по корзині часнику. Соломон ще глибше занурився в лабіринти «трагічеських» історій комуністичної партії — аж книгу на вуха натягнув. Баба почала шмигати носом і цорконіти зубами, а Фийса нічого не знайшов розумнішого, як знову палко вигукнути:

— Міклош Горті — паскуда, а Гітлєрові — капут!

На цей раз вже судома скривила безпекашного начальника. Побачивши, як капітаном пересмикнуло, пан Фийса безвинно, як школяр, запитали:

— А што, пан начальник, я не правду кажу?

— Штоб ти сдох со своєй правдой, — гаркнув безпекаш і далі так паскудно вилаявся, що у всіх вуха обвисли. — Ето надо же так опитно і хітро зашифровать. Сразу відно — наука лучшіх діверсіонних центров, — чухав себе за потилицю капітан, розглядаючи, як на його думку, шпигунську мапу. — Тонкая і художествєнная работа.

Насправді, це був дійсно художній витвір, проте не диверсійний. Десь півроку тому Фіскарошка відзначала свої іменини. Соломон і пан Фийса заздалегідь налаштували душевний стан і фізіологічні органи — шлунок і горлянки — для масної гостини і щедрих «возліянь». Проте баба, всадивши гостей, подала на стіл товчену картоплю з кислим молоком, а на десерт квашені огірки з грушевим узваром. На цьому гостина закінчилась, бо баба пригадала, що в той травневий день, коли вона викукнула на світ, вдарив мороз і спалив увесь урожай садовини і городини. Тому, аби не накликати подібну біду на людську голову, Фіскарошка віднині вирішила у всі свої дні народження дотримуватись найсуворішого посту. А ось у дні народження діда Соломона і пана Фийси історія ніяких катаклізмів не зафіксувала, то най обоє щасливчики і ставлять їй, Фіскарошці, щедрі столи з масними закусками і міцними випивками.

— Слухайте, пане Фийсо, давайте подаруємо бабі якийсь такий подарунок, авби був достоїн її мудрості, — запропонував Соломон і тут же висловив пропозицію. — Намалюйте бабиного портрета, але такого, аби всі лускали зо сміху.

Оскільки пан Фийса мали хист до малярства, ще за старих мадярів опанували по європейських столицях модернізму, то і бабин портрет вийшов модерним. На білому аркуші паперу чорною тушшю була намальована величезна сідниця з очима на ягодицях, величезним ротиськом внизу і довгими, як антени, вухами. І що най-дивніше — сідниця справді вражаюче була схожою на бабу. Навіть сама Фіскарошка визнала це, бо сплюнула і, перехрестившись, мовила:

— Хіба я справді така паскудна?

І тут дід Соломон висунув ультиматум: або Фіскарошка викупить художнє творіння од Фийси за літру сливовиці, або її подобу покажуть усім бабиним доброзичливцям.

Такого Фіскарошка не чекала і пішла на капітуляцію: портрет викупила за літру сливовиці, сховала на дно шкатулки і забула.

— Так што здесь, мамаша, нарісовано? — обережно, наче дорогоцінний манускрипт, підніс малюнок безпекаш Фіскарошці.

— Хіба не видите што — велика гузиця, — простодушно відповіла баба.

— Што, што?! — отетерів начальник.

— Якшто казати культурніше, по-панськи, — велика сідниця, авать перебачниця, перебачте на слові, — поправилась Фіскарошка.

— А кто ето нарісовал?

Баба глянула на пана Фийсу, а той одразу позеленів від страху і затрусив, як страус, головою: «Не я, Марько, не я!»

— А хіба я пам’ятаю, — стенула плечима баба. — Та пак було давно. І вообще я не знаю, відки та бумага взялась.

— Господі, все агенти развєдок до тошноти прімітівни — нє помнят, нє знают, нє відєлі. Дєд, а ти случайно нє знаєшь, што ето такоє? — звернувся із Фіскарошчиним портретом начальник до Соломона.

Той, ледь не натягнувши на голову історію партії, настільки заглибився у нетрі комуністичної боротьби, що ніяким бісом звідти його не витягти.

— Дєд, ти нє слишішь? — гаркнув над головою начальник.

— Га? — похопився Соломон. — Перебачте, пане, бо коли сесе милоє чтеніє читаю, про всьо нараз забуваю.

— А тєбє не кажется, што на етом рісунке Шахта?

Шахтою у нас називали великий лісовий масив між Мукачевим і Лавками. Тут, у глибокому лісі, військову базу обнесли колючим дротом під високою електричною напругою. І саме тут, в урочищі Шахта, ракети були наведені на Захід. Але найбільш вразило, що місцевість Шахти на карті достоту відповідала бабиному портретові, який в пориві праведного гніву намалювали пан Фийса за ідеєю Соломона.

Дід, відірвавшись від «милого серцю чтенія», поправив окуляри і довго-довго сліпав по бабиному портрету, глибоко переживаючи, що сказати, авби в якусь халепу не вляпатись.

— Знаєте, панику-начальнику, тутки штось такоє нарисовано. І я би вам із дорогою душею уповів, айбо я старий, як пень, сліпий, як сова, і нич не виджу, — співчутливо дивлячись на безпекаша, відповів нарешті.

— А тебе, старік, не кажется, што ето засекреченая местность? — тикнув начальник пальцем якраз посередині портрету.

Соломон подумав, що безпекаш уже зрозумів, що це бабина сідниця, і радісно вигукнув:

— Конєшно, што то всьо засекречено. Баба всю жизнь її ховає під спідницю.