Родаки - Страница 83

Інцидент із дідовою головою остудив інші голови, і приступили до останнього ребусу — як бути з путівкою у піонерський табір.

— Як бути, — стенув плечима батько. — Дамо її Митькові, дітвак заслужив, — нянько з ніжністю погладив мене по мудрій голівці.

— Мамо, майте ще хоть жменю пасулі в голові! — аж підскочила Моргіта. — Та сей збийвіч не лиш табір спалить, а й усіх піонерів потопить. Отоді, дорога мамко, ви воістину дістанете премію. Сталінську — двадцять п’ять годів сибірського лагеру. Сесе на ліпший случай. А так, може, — капут, аншлюс і мотузку на шию.

При цьому дорога тітка Маргарита дивилась на мене такими очима, як римляни на Нерона, коли той спалив торговий центр міста.

Засторога тітки згамувала бажання нянька і Фіскарошки відправити мене на відпочинок у колі совєтських піонерів. Тітка, може, хоч трохи й пересолила страху, але і я — що правда, то правда — не яблучко із райського саду, а скоріше — замаскований змій-спокусник. Тим більше фамільний досвід показував: відправ мене бодай на короткий час у пансіонат із ангелятами, у благородних створінь за айн момент почнуть замість крильцят хвостики рости.

— Но, а што — тогди відкажемося од путівки? — запитала розгублено баба.

— Ні, ми нашого діда Соломона туди відправимо, — порадив щиро я. — Підріжеме йому труси, на шию пов’яжемо тітчину червену хустку, сунемо в руки трубу і — маршірен, діду, за совєтську власть!

— А чого? — просвітлено сказала Фіскарошка. — Діда можна би і в піонерлагірь. Він і так всю жизнь не виходив із дітського возраста.

— Ви, мамко, не дуже смійтеся, — попередила тітка. — Якщо хто і заслужив путівку на отдих, то мій Володько. І так сиротою росте, без вітцівської любові. Усі ви проти нього!

Володько — мій двоюрідний брат, мешкає з тіткою у Мукачеві. Маргарита постійно кпинить бабу, бо, мовляв, та не дала їй вийти заміж за руського офіціря. Від нещасливої любові до нього нібито і пішов Володька. А в родині кажуть, що бреше тітка, нагуляла синка — й сама не зна від кого. Коротше, Володька ніякий там не сердешний сиротина, а звичайний байстрюк, а по-нашому — смолавий копилець.

Після довгих дебатів фамільна рада винесла остаточне: з майбутньої літературної премії Фіскарошки двадцять рублів піде вуйкові Петрові на штани, п’ятдесят рублів тітці Моргіті на спідню білизну, авби голову не губила перед дохторами. Ну і тридцять рублів розділять баба із дідом: Фіскарошці на будюгови, тобто труси, а дідові на багов, тобто махорку. Нам же із няньком дісталась велика фіґа з маком — якщо нам дуже пече, най собі вкрадемо. Колгоз великий, а ночі довгі і темні. Отож, Богонько вам у поміч, дорогі родаки!

У якому лахмітті б не ходила, яких би збитків і принижень не терпіла, але рано чи пізно Справедливість торжествує й отримує жезл переможця. Так сталося в нас із няньком. У той час, коли безбожна рідня тішилась новенькими ногавицями, будюговами, спідньою білизною, а тітчин копилець розучував піонерський марш, я з няньком, аби доказати сімейці, що ми теж не безталанні, ночами носили міхами із колгозного поля все, що трапилося під руку — овочі, фрукти, зерно, а одного разу навіть свинча пригнявили.

За кілька ночей ми стали вдесятеро багатші від бабиної премії, проте жаль і образа давили нас нестерпно. Яка несправедливість! І тут явилася Справедливість! Вона приїхала на військовій полуторці з Мукачева. Машина долізла до середини Небесі і розсердилась: кілька разів невдоволено фуркнула, потім голосно вилаялась і вмовкла. І Справедливість, пожурившись, затягнулась махоркою, смачно виматюкалась і рушила у бік нашої хати пішки.

Баба Фіскарошка саме оповідала дідові Соломонові, якими красними снами вона розродилась цієї ночі.

— Виходжу я, Мішку, ніби на двір. А на нашій черешні, наче білі голуби, янголики сидять. Рядочком так сидять і, головне, на кожній гілочці. А я собі думаю: спасибі тобі, Господи, що дав грішній сиротині увидіти дерево, на якому живуть янголи.

— О, сесе, Марько, чудотворне, велике знаменіє, — мовив подивовано дід. — Коли в сон праведниці залетить янголик, та ще й білий — благая вість чекає челядину.

У цей час луснула хвіртка й у двір увійшла по-бабиному благая вість, а по-нашому із няньком — Справедливість. Вона була у військовій формі, висока, з пістолетом на поясі і ледь не до землі довгими руками. А супроводжував її сільський голова на прізвисько Пірат.

— Ой, Мішку, твої би слова та й Богонькові у вуха — іде до нас благая вість. Видати, пани начальники мені премію за стихи несуть! — радісно закококала Фіскарошка й закрутилась по хаті давати ладу.

У двері постукали і, згинаючись у три погибелі, через одвірок до кімнати увалилась Справедливість.

— Капітан госбезопастності Скварцов! — рявкнула Справедливість, навіть не привітавшись по-християнськи. — Здесь жівйот Марія Міхаловна Нємєц?

— Так, паночку, тутки проживає она, — ледь не гепнула чолом об підлогу Фіскарошка.

— Ізвініте, но с такой фамілієй, мать єго за ногу, можна садіться в кутузку лєт етак на двадцять!

— Но, панику, я по-дівочому урожденна Німець, а по мужеству… то єть… дорогому мужу… я — Марія Михайлівна Слов’янин, — гордо мовила Фіскарошка, любовно дивлячись на діда.

Госбезопасна Справедливість і далі вела своєї:

— Дівная фамілія — Нємєц… А ти, старуха, нє родствєніца какому-нібудь фріцу… фашисту… может, і Гітлєру?

— Уваруй вас Божіньку, пане-начальнику, із Гітлєром я нигда на одній купині не сиділа. А от із Гітлєркою то колись родичалась. Не буду брехати, бо все село знає, Гітлєрка — то є моя кума. Айбо я з нею дуже рідко виджуся, бо та Гітлєрка — така брехачка, якшто штось не збреше — нігда не засне і дістає запор.