Родаки - Страница 25

Ось і нещодавно на наші школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла в собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — «хімія». Воно продзвеніло в моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духмяно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще «єгипетською наукою» і вона має такі ж давні й могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів, що переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни.

Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення. І в ту ж мить народилась мрія — перетворити мого мученика-вчителя пана Фийсу на цапа й оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати з хімією.

Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.

— Бабо, ви знаєте, що п’єте? — навіжено закричав я.

Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.

— Ви п’єте аш два о! — закричав я.

Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі, і старенька зайшлася диким кашлем.

— Яку… яку… мару я п’ю? — нарешті спромоглася запитати.

— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.

Фіскарошку перейняв такий страх, що горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились, і вона, йойкнувши, опустилася на ослінчик.

— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала благально.

— Не бійтесь, фрас вас не возьме. Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!

— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку? — все ще не ймучи віри, питала баба.

— Бабо, ви што: ниськи із пеца впали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її.

— Айбо я пила воду!

— Так, пили воду. А вона по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула.

Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилася, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо…

— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії, — рішуче сказала Соломонові.

Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.

— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь, — попередив суворо я. — От ви всю жізнь сидите коло пічки, а знаєте, чим ви дихаєте?

— Божим воздухом живу і дихаву, — прорік протяжно Соломон.

— Ой ні! Ви дихаєте це о два — вуглекислим газом, що йде з пічки. Він дійсно отруйний, — ошелешив я діда.

Соломон спробував припіднятися, але в поперек йому наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі, до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.

Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже буйною фантазією. І коли я вимовив «це о два», дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви «О», які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи. Коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба з усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі і цим, видно, вибила йому з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав уваги на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік:

— Сеся совєтська наука, попам’ятайте моє слово, не би до розуму, а в темні хащі і блуди всіх нас заведе.

— Ой, маєш правду, Мішку! — засокорила і собі баба. — Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко’му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.

— Інтересно би знати, а як большевики по-вченому називають шпірітус, паленьку і вино? — запитав сам себе Соломон.

— А я можу узнати! — бойовито випалив я.

Наступного дня, повернувшись зі школи, я посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:

— Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, — шпірітус, по-стародавньому — сесе дух.

— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірітус — нечистий дух.

— Сесе, Марько, позераючи в кого він уселиться, — підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим. То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу — із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш — нараз чорти із твого писку вискакують.

Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п’ястуком по тім’ю.

— Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв’язав, — заскімлив дід.

— Хімічна формула шпірітусу «це два аш п’ять о аш», — продовжував я. — А по-вченому шпірітус називається метилкарбіналом.

— Як, як?… лом… лом… лом? — перепитала Фіскарошка. — Но, на мою веру, я сесе вже давно підозрювала — коли переп’ю, точно, як би ня по голові ломом потовкли.

— А ну ж, ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, — промимрив і собі ошелешений Соломон.

— Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, — проспівав протяжно я. — Отак по-вченому називається шпірітус.