Родаки - Страница 24

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно:

— Ти, Марько, в нас великий філозоф. Кедь тя случайно москалі хоть на двадцять п’ять годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби козак, — вжалила Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти ліпше уповіш, што ся тобі вночі снило. Так крехтав і йойкав, што подумала, ачей босоркані на тобі літають.

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться.

— А ну ж розкажи і нам із Митьком. Може, і нам штось із того багатства перепаде.

— Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені, лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі. — Підходить та солодка пані до нашого двору й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину». А я, знамо, звідаву: «Що за щастя і відки воно преться?». А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!»

— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти ліпше скажи, в якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, пополудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому. Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано.

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася в ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила: — Щастя припреться до нас сьогодні.

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і в хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І як не парко було під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякала і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацію, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:

— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?

— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце».

— Так і казав? — перепитала з іронією баба.

— Так і казав — гуси пасти!

— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт?

— Не Будапешт, а Рим! Гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.

Історія, як я вже неводнораз згадував, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу.

— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів, — ще раз підкреслив інтелігентно я з-під перини.

— То єден фрас. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт, і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.

І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи, прошипіла:

— Так сесе і є твоя помаранчева паніка? Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив. Ну почекай, будеш ти в мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить.

Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли з хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.

Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги печі і тільки винувато кліпав.

— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — Видите, всі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах. Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!

— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили. Хай би і невеликі піньозі. А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре. О, то є большевицькі зарази!

Я ж в цей час сумирно лежу під периною. Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, «на Боже», ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.

Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: всі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.