Родаки - Страница 23

Дід з огидою і осудом подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї вини, інакше вони б учинили наді мною польовий трибунал.

— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших писків.

— Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небеса, — щиро попросив і собі Всевишнього дід.

— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити в Микулки й Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити.

— О, Марько моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — розжалобився дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся в золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором.

І тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати це, але коли вони направду надумали вертатись в Лавки, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:

— Лем через мій труп вернетеся до Лавок! Здохну тут, а вас не пущу назад!

— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.

— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.

Мої дорогі родаки глянули одне на одного і призадумалися.

— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені. Ноги нас болять. Ліпше завтра підемо.

— То й опохмелитеся. І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.

— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо.

А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо всміхатися осіння райдуга. Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплених вітром, їх занесло прямісінько в райдугу.

І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши в кольоропад, почали розцвітати в небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю.

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:

— Ось так, Мішку, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися.

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною. Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон.

— Ти, Мішку, не журися. Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию, і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу. Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як ґазда, а не якась жебрач.

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене, і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує в небес дід Соломон.

— Абисьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять? — раптом спохвачуеться баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити. Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри.

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха, — твердо обіцяє дід Соломон.

І піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду й умиротворено дивлюся, як вони піднімаються на один із пагорбів. І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги.

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга. Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись одне одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота, і вони йдуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Так уповідано

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби, а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно роздивляється довкола себе після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали в радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього, Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што, може бути і такоє чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — В сорок четвертім році, як типир говорить «галя», до нас подули червені вітри із Востока. І видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси вже не вивітряться.