Родаки - Страница 26

— Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, — ледь не заплакав із розпачу Соломон.

— Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали, то — вчені.

— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь можуть придумати лем большевики. На мою правду, — продовжував дід, — я того лом… лом… ломаного шпірітусу більше в рот не возьму. Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку.

— Е-е-е, діду, не журися. Коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали, і оно нашому здоров’ю не дуже нашкодило, — заспокоїла баба.

Фіґлі-фіґлями, але слово «метилкарбіналом» збурунило в душі Соломона цілу гаму неприємних емоцій. Те слово в його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:

— А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім’я?

— Шо пан Фийса? Пан Фийса — чоловік учений і, видати, мав знати, — кажу я.

— Но буде пан Фийса в нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! — пригрозила баба в бік обійстя мого дорогого вчителя.

— Не гнівайся, Марько, пан Фийса, може, би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, — мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.

Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи в корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого «шпірітусу», що кінчається «ломом». А коли вип’є, сплюне та обов’язково промовить:

— Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти.

Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла.

На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони казали не лише про сім кольорів веселки, а й про люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз знав, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні «свині». Так було і на цей раз.

По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом. Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи в неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлерки і мусив тікати од її гніву через кукурудзу. А вже в самій школі, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю. І можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю в честь її свята. Та замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, й зі злою іронією процідила:

— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?

Як виявилося згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а те, що їх — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам. Отож я вельми зачудувався із слів пані учительки: «А що — не могли мені вже заєдно і гроба?». Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:

— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!

Старша челядь не дасть збрехати, колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними на кожному обійсті. Домовина, по-нашому — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — в хаті, десь у закуті біля печі.

Деревище, а в ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Тому горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Моя рідня в більшості використовувала їх як тверду валюту. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки. Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. А найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько — у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене з колгозу.

Отже, повернувшись зі школи, я одразу заявив:

— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!

— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.

— Не знаю, відки впала — з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.