Родаки - Страница 80

Пірошка була невгамовною: майже кожного тижня валяндалась із Баркасова до нас на Небесі й виплакувала свою майнову долю. При цьому з’їдала все, що було в горшках, і випивала до краплини гірке, кисле і солодке. Баба з жахом підрахувала, коли Пірошка і далі з такою любов’ю навідуватиме нас, пожираючи їстівні припаси, нам треба спалити обійстя і чимскоріше тікати в глухі ліси. Адже кожен візит дорогої сестрички нам коштував щонайменше одного набігу монголо-татарської орди. Однак, як мовлять, Богонько нас милував.

…Якось Пірошка навідалась за ясиром того дня, коли ми відпустили душу з нашої свині. Добра чверть льохи одразу була спожита дорогою гостею. Іншу чвертину розчленували і розклали, щедро засоливши, у горшки. А половину туші віднесли в літню кухоньку і простелили на чисту скатертину на ліжку. Цю половину належало презентувати мукачівській тітці Моргіті, бо вона свого часу купила поросятко і постійно забезпечувала кормами.

І тут Пірошці-нейні дуркнуло в макітру залишитись у нас ночувати. Скоро он ніч, а вона, сигінятко, на ноги слабувата, а випила чимало і хтозна-що може статися з бідною родачкою в дорозі. Їй постелили в задній кімнаті, а ми всі з’юрмилися в передній. Вночі бабі Фіскарошці стало нестерпно парко. І було від чого: цілий день тут варилося, топився смалець, парилися гурки. Та й дід Соломон не давав склепити ока — безугавно хропів. Не те що хропів, а надривисто деренчав, як трактор, якого намагаються завести, а той люто огризається. Не витерпіла Фіскарошка і тихенько далася на двір у літню кухню. Натужившись, зняла свинську тушу з ліжка і переклала на дерев’яний стіл. Сама ж лягла у постіль і, не знімаючи простирадла, заснула щасливо сном праведника.

Тим часом Пірошка-нейні, дочекавшись півночі, коли всі наші спали, тихенько пробралась через сіни у двір і зайшла в літню кухню. Вона не знала, що на ліжку замість свинської туші лежать наші небожатко баба і з цікавістю дивляться дванадцяту серію сну. Не довго думаючи, Пірошка-нейні в потемках згребла бабу в простирадло, закинула за плечі і щодуху рванула навтьоки.

У ту мить, коли Пірошка замість свинської туші згребла Фіскарошку в простирадло і кинула за спину, бабі снилось, що падала з груші дідові на голову. Отож, коли нею струснуло, Фіскарошка сприйняла це за належне. Та коли Пірошка-нейні почала давати драла і бабою загепало, як на дикому мустангові, Фіскарошка зрозуміла, що сон щось затягся, пора би вже й прокидатися. Пробудження додало жаху — її хтось запхав у мішок, викрав і тепер шалено тікає. Бабі наразі одняло мову. Вона заціпеніла зо страху. «Совєтська безпека!., совєтська безпека!., совєтська безпека!» — раптом шугануло блискавкою і почало, немов колеса поїзда, ритмічно стугоніти в скронях. Фіскарошка багато начулася, як безпекаші серед ночі забирали людей, і ті більше ніколи не поверталися. Жах ще більше сплеснув під серцем, і баба, задихаючись у простирадлі, почала гамселити викрадача кулаками по спині.

Удари, видно, додавали викрадачеві тільки духу, бо тікав він із Фіскарошкою чимдалі, тим дужче. І коли баба вчергове попрощалася зі світом білим, злодій враз зупинився, бехнув ношею об землю і, тяжко дихаючи, присів. Баба тихенько висунула голову, вилізла із простирадла. Велетенська постава, схожа на стіг сіна, сиділа спиною до неї і відхекувалась. Баба обережно роззирнулась і зрозуміла: Небесі далеко позаду, а вона на березі Кривуліни: «Будуть топити, — знову обпекло думкою. — Це ж точно безпекаші!»

І аби якось задобрити безпеку, Фіскарошці нічого мудрішого не прийшло в голову, як стати струнко і на весь голос крикнути: «Ученіє марксізма-ленінізма жівйот і побеждаєт!» Ефект був вражаючим. Постать притьмом здригнулася від страху, подалася вся вперед і бехнулася у води Кривуліни.

— Гойте, люди, спасайте! Топлюся! — пролунав, як із ста бочок, на всю ніч гучний голос Пірошки-нейні.

З тих пір — а це вже пройшло більше двох років — дідова сестра в нас не з’являлася. А нині, видно, революційні вітри подіяли і на неї.

— Слава Ісусу, — прогуділа Пірошка, навзгинці переходячи через поріг.

— Навіки слава, — відповіла баба на привітання й тут же їдко додала. — Можна би вже, паніко, й ноги вам попелом посипати — давненько в нас не були.

— Ой, і не кажи, дорога невістко. Рада би душа, та ноги болять, — почала гладитись по товстелезних, як дуби, стегнах Пірошка.

— Та не кажіть, — сплеснула руками Фіскарошка. — Коли тікали’сьте зі мною, я того і не помітила. Най вам буде нівроку, як молода лошиця. А коли’сьте бехнулися у ріку, то думала’м, што почнеться Ноїв потоп.

Пірошка-нейні зле очиськами лупнула, проте вдала, що не дотямила, про що баба, і почала зовсім з іншої новти:

— Дуже переживаю за вас, Марько, і за братця Мішка. Не глухі’сьте — чуєте, що у світі чиниться. Не ниська-завтра мадяри й американтоші будуть тутки.

— А ми што, мадярам межу переорали, а од амерічан кури з дідом крали?

— От-от, Марько, про межу я й хочу казати, — закотила очі Пірошка, наче чекала підказки зі стелі. — Народ пам’ятає, як ви із Мішком у комуністи поступали, як колгоз робили. То все лежить на олівцеві, штось і вам сесе припам’ятається. А мадяри сього не простять. Чірк-чірік і ауфідерзеєн, — повела пальцем по шиї Пірошка.

На якусь мить баба геть розгубилася і відчула, як неприємні дрижаки підступають до грудей, породжують під серцем страх. Так тривало всього десяток секунд. Фіскарошка стріпонула собою, як качка, коли випірне з води, і, як завше бувало в скрутні хвилини, дух її спалахнув.