Родаки - Страница 62

І коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до обійстя. Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити в передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове й усілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.

Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури. Все це йшло під ніж. Жінки поралися біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки, готували м’ясива для відбивних.

Навколо панував діловий і навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші — так у нас називали кухарок і різників — влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, а й до залицяння і навіть прямих натяків: «Був би, кумо, дуже рад затягнути вас у сад».

Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію — покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула.

Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після вчорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути з неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті з одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові вчителю. А небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:

— Вип’ємо.

— Майте Бога в серці, пане учителю, — відповів суворо Хорті. — Я святого псалтиря читаю!

— Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно читався, — сказав пан Фийса.

Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.

— Но, позерайте, свату, наш Мішко якось аж помолодів у гробі, — кивнув у бік покійника пан Фийса. — Дуже файно випозірує, най ’му буде нівроку.

— Но ще би не помолодів — два дні вже не п’є, то чом би красно й не випозірував.

Тут пан Фийса акуратно налив погарчик і шанобливо поклав біля труни.

— А се ще для чого? — вилупив очі адмірал.

— Тать для Мішка.

— Айбо він мертвий!

— А што, хіба Мішко настільки мертвий, што вже і не вип’є із нами? — запитав із здивуванням пан Фийса.

— Хіба, пане вчителю, ви не знаєте, што мертві вже не п’ють і не закусюють?

— Но, та свистати тогди на таку смерть, — розчаровано прорікнув пан Фийса.

І тут сталося диво, яке ніколи ніхто так і не міг пояснити. Тіло Соломона здригнулося, обличчям пройшов легкий трем і обидві щоки, немов помідори під благодатним літнім сонцем, почали помаленьку рожевіти. Чоло вмить покропилося потом, і дід глибоко зітхнув. Далі розплющив очі, підвівся і, зацікавлено дивлячись то на кума Хортія, то на пана Фийсу, запитав нелукаво:

— А ви якого міндена туйки робите?

— Ми, Мішку, тото… як вам ліпше уповісти… Ви малінько умерли… і ми вас малінько хоронимо, — мовив, затинаючись, пан Фийса.

Як не дивно, але раптове воскресіння Соломона не вразило ані кума, ані пана вчителя.

— Куме, вам говорити не можна, бо ви умерли, — застеріг адмірал Хорті. — Лежіть собі спокійно і не дихайте, бо можете челядь настрашити.

— Так… так, ороньовий Мішку, — засокорив і собі пан Фийса. — Ви так файно, нівроку, умерли… Блискавка у вас врізала — і капут. І не хворіли’сьте і не мучилися… вам так повезло, што кожен вам заздрить…

— Но та за сесе, цімборове, треба упити, — сказав, напівлежачи у труні, Соломон.

— Палінька туйки… коло вас, — хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на здоровлічко.

Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.

— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? — знервовано мовив кум Хорті. — Покойників не можна споювати.

— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено пан вчитель.

Адмірал довго думав-думав і бовкнув:

— Бо покійник не має того здоров’я й удовольствія, што при жизни.

На цю словесну баталію в кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині, наче циганський барон, і вдоволено усміхався, тітка дико заверещала.

— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.

Маргарита одразу вмовкла.

— Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.

— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспокоїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав. Випив з нами погарчик паліньки — і вмре далі.

— Но та тото ще треба подумати! — рішуче заперечив Соломон.