Родаки - Страница 61

Ось і тепер, коли я навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку впевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а ввечері клали до сну і молились за мою долю.

Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться в нашій родині на Небесі — від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли, і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.

Палкого літнього надвечір’я на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, з мухами в носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки натрапили на плантацію якогось дивовижного немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.

— Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі провокації, — застережливо підніс до гори пальця Соломон.

— А чому так думаєш, Мішку? — запитала, відриваючи найвгодованіший плід, Фіскарошка.

— Бо то лем большевики можуть так посміхуватися над даром Божим, — мовив Соломон, й собі зриваючи чорнющого плода.

— Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні огурки — хрумкі, зелені. А через большевиків вони почорніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?

— О, Ейзуш Крістуш, — раптом влупила себе по скроні Фіскарошка. — Я вже знаю, што сесе є.

— Што, найся не приказує?! — запитав Соломон.

— Се є… Як то? Кажани! — вигукнула Фіскарошка із такою радістю, ніби знайшла розгадку побудови пірамід єгипетських фараонів. — Сесе ж мені кума Гітлєрка ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди подумала: «Побив мінден тих москалів, коли вже не лем врагів, але й кажанів почали садити».

Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелилася плантація баклажанів. Одколи світ світом у наших краях їх ніколи не було, і люди навіть уявлення не мали, що це за плоди і що з ними чинити.

— Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, — мовила баба, хутко розв’язуючи фартух.

— А се для чого?

— Як для чого? — обурилася Фіскарошка. — Нарвемо собі додому кажанів.

— А што пак з ними будемо чинити?

— Ти, Мішку, дурниць не звідай, — повчала Фіскарошка. — Най лиш буде дома, а в ґаздівстві все найде собі місце — від здоров’я голова не пухне.

Це був святий закон нашого роду: в ґаздівстві все знадобиться — від знайденої на дорозі підкови аж до атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на звалище прикупленого, знайденого, а де й викраденого краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімалася рука викинути непотріб. Адже в ґаздівстві все може пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, — від добра ще ніхто з голоду не вмер.

Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшого уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці «кажани», проте вважалося б неспасенним гріхом пройти отак попри колгозне — навіть якщо б це не «кажани» висіли і лежали, а змії вертілись і сичали.

Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов сердита вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю. Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів. Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку, вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час заїкаючись, благав при черговій блискавці:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сироту. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь жебракові!

Баба Фіскарошка належала не стільки до людей безстрашних, як до педантичних — вона не була жадібною, але й доброві марно не давала пропасти. Тому, незважаючи на бурю, прицубрила до хащі не тільки своє, а й набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному спалахові й ударові волав своє:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй!

— Діду, заткни писок! — раптом рявкнула баба. — Бо кедь Сятий Ілля почує, што ми — злодії тут, та ще й з краденим колгозним добром, то нам тогди точно кінець — алілуя і фертік!

Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спалаху блискавки Соломон схопився, вирвався із хащі і почав, мов навіжений, тікати через пагорб.

Устиг добігти до велетенського дуба перед долиною Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і половину його зрізало, немов вогненним лезом.

Діда деревом не зачепило, але добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба — алілуя і фертік!

Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значнішими і, головне, радіснішими — весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком і тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички в телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки, поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньоспівів плавно переходили в сумну народну «Цвіте терен…», якщо ж хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі — а такого за моєї тямки практично не траплялось, — задушевна й печальна «Цвіте терен…» плавно переходила в більш оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади огень…». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала вже у життєстверджувальну «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши ми кучері…». Це зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями.