Родаки - Страница 49

— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, — попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша коза за айн момент трафить на бойню, а ви — в темницю.

Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило голову Фіскарошці. Витягла з пазухи хустину, розв’язала, і з такою розпукою відлічувала по карбованцю, наче із пальців по одному нігтю живцем відривала.

— Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі грошики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою рукою останнього карбованця.

— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть. Они підуть… от… скажем… на стройку шкіл, фабрик, заводів, больниць, кінотеатрів. Короче, нийно, не морочте голови мені: ваші гроші підуть на стройку. На будівництво нашого світлого будущого — комунізму.

Баба з удаваною радістю сплеснула руками і проникливо міліціонера запитала:

— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати

Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Щелепа у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа. Одерев’янілою рукою він спершу взявся за кобуру, а далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюрчав — на поміч. Не встиг пролунати свисток, як бабі наче кип’ятком сідницю ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огорожу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздогнав. Коза Танкістка, побачивши, як шалено стартувала господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої долі: блискавично проскочила через центральну площу і кинулася, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а в бік ріки Латориці, де хутко зникла у верболозах.

Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мукачівських панських порогів після того, як ледь не влип, як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.

Срібного хреста із залізним ликом його величності імператора Франца Йовжки посередині дід удостоївся ще за Першої світової, коли під час переправи через ріку Збруч врятував життя австрійському полковнику. А полковник виявився бароном та ще й племінником імператорської родини. За той подвиг молодого гусара Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона, було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу, а й призначено йому пожиттєву імператорську пенсію. Отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія. Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плакали. Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою порадою нотаря дався до славного вароша Мукачева шукати правди до якогось пенсійного начальника.

Зустрів імператорського пенсіонера військовий відставник. Вельми енергійний, худющий і весь прокурений, він здався Соломонові пікницею в гімнастерці з папіросою в зубах. Видно, пан начальник в армії був політруком, бо взявся випитувати діда про політику.

— Ну, дєд, і как вам новая власть?

— Што вам, красний пане, уповісти. До нас, яка би власть не приходила, то лем і робила, што крала, брехала і карала. Но, а ми, закарпатці, притворялися, што нич не бачимо, всьому, што говорить влада, твердо віримо і дуже повинуємося. А самі держали дулю в кармані, то і вижили, бо інакше би нас давно вже посікли, як капусту.

— Но, а совєтськая власть… она што — хуже?

— Упаси, Божіньку, совєтська власть — вона нічим не гірша! — замахав перелякано руками дід.

Видно, начальник «не в’їхав» у відповідь Соломона, бо вдоволено посміхнувся і перейшов на справи мирські — повів бесіду про врожай.

— А-а-а, нівроку, — затяг смачно Соломон, — врожаїв сього року вродилося, як циганських дітей. Особенно яблука рясні.

— І сколько ви їх соберьотє… єтіх яблок? — поцікавився начальник.

— Фрасову каріку збереме, — махнув дід.

— А почему?

— А потому, што доки дійде до збирання, челядь всьо покраде, — гордо проінформував.

— Но, а местная власть, куда власть смотріть? — ледь не вдавився зі злості папіросою начальник.

Тут Соломон, будучи людиною вельми довірливою і душевною, знову втратив пильність і щиро сказав:

— Уповім вам, пане, таке, — дід ледь не заліз у вухо уряднику і пошепки мовив: — Коли говорять про сю власть, то нараз чоловіка починає гута бити, што як тяжко без кулемета жити.

Начальник зайшовся таким кашлем, що дід налякався, чи не вдавиться чоловік на його голову.

— Ти… ти… што імеєш… ввіду… какіє пулємйоти?.. — викашлював грізно, синіючи.

Тут Соломон зрозумів, що знову ляпнув щось не по дяці. І в потилицю йому дихнуло паскудним холодом. У такі хвилини у флегматичного Соломона починала пробуджуватися в жилах кров, тіло горіти, а голова фунгувати, як самогонний апарат.

— Ану… ану… какіє пулємйоти? — давився начальник.

— Та я й кажу, — щиро притис руки до грудей Соломон — што ми вшиткі так любимо нашу власть, што готові її защищати із кулеметами. Лем, на жаль, не маєме тих фрасових кулеметів, — запевнив.

Тут Соломон помітив, що папіроса в роті Пікниці сердито фиркнула, і начальник якось втратив інтерес і до сільської політики, і до врожаїв, і до самого діда.

— І што конкретно привело вас ко мне? — запитав.

Соломон, не лукавлячи, щиро розповів, як він врятував у водах Збруча пораненого барона-полковника і як цісарський уряд йому віддячив. При цьому так само, не кривлячи душею, не забув подякувати чехословацькому президентові татічку Масарикові й угорському регенту Гортію, які не забували за нього і продовжували платити красну пензію, коли Закарпаття входило то до Чеськословенська, то до Мадярська…