Родаки - Страница 48

Ну, а далі пан Фийса місця собі не могли знайти і все шукали, чим би мене задрючити. І, нарешті, таки знайшли.

У ті часи для учнів продавали дванадцятисторінкові зошити двох видів — із полем і без нього. Перші коштували десять копійок, а другі — п’ять. Голопуза жеброта, подібна до мене, звісно купувала зошити дешевші. А ось поля на сторінках із поміччю лінійки ми проводили олівцем уже самотужки. Такий гешефт економив для нашої родини значні кошти, що і дало привід бабі Фіскарошці в напливі гарячих почуттів до мене висловити знамените: «Коби наш Митько не економив на зошитах грошища, то давно би’сьмо вже виздихали із голоду!»

Уранці я якось забув у зошиті з ботаніки провести поле і розігнався письмом на всю широчінь. Це тепер і впало в розгніване око пана Фийси.

— Де твоє поле, либухурю килавий? — схопили пан Фийса мене за вухо і, крутячи його, злорадно продовжували. — Но та де твоє поле? Ану ж покажи, де твоє поле?

— Як де моє поле? Моє поле большевицькі зарази в колгоз забрали! — відповів зі злості я. Відповів рішуче, чітко, не кліпнувши оком і, як кажуть, без «задньої мислі».

«Задню мислю» вловила своїми передніми вухами Манька-безпекашка й увечері про «моє поле» і «большевицькі зарази» акуратно відстукала туди, куди і кому потрібно.

Наступного дня мене прямо з уроку викликали в директорський кабінет. Пан директор зміряли мою особу з ніг до голови таким поглядом, ніби я їм із писка вирвав останній зуб.

— Передаш своїм повістку. Із нею мають явитися в мукачівську безпеку — там усе написано, — простягнув пан директор мені папірця. — А тебе, збийвічу, я не те, щоб більше у школі, а навіть у своєму найстрашнішому сні не видів, скис би’сь, де стоїш!

Не такий я вже лінивий і дурний, аби киснути на одному місці. Але повісткою директор таки навісив мені добрячу колодицю на голову: хто ж таки дійсно явиться в мукачівську безпеку? Дорогого нянька, щоб не посадити за його похід за сіном на колгозну ферму, преміювали путівкою на заготівлю деревини для сільради аж у Рахівський район. Бабі їхати в Мукачево, а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали, не дуже яло. Після того як Фіскарошка п’ятнадцять діб з мітлою вилизувала міські вулиці за шкандаль із начальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика неприязнь.

Я на власні очі бачив, як щоранку, вийшовши з хати, баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і православному храмам, і неодмінно грозила кулаком у бік Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична придибенція.

…Наприкінці зими, аби пристарати якусь копійчину, Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І, як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від себе кляту скотину, та невмолимо слідувала за ґаздинею. Так обидвоє і просиділи на базарі — Фіскарошка за столом, а Танкістка — біля кошарки з товаром.

На щастя, спродалися швидко і вигідно. По дорозі Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий магазин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично знімався йому пам’ятник. Аби не мати зайвого клопоту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік пам’ятника і зайшла у крамницю. Тим часом нашій Танкістці допекла нагальна природна потреба. Будучи скотиною політично й ідейно несвідомою, коза не мучила себе сумлінням і наклала купу кізяків прямо під постамент. А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили тягнув її від пам’ятника на тротуар.

— Сесе ваша коза, нийно? — запитав суворо міліціонер по-місцевому.

І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало — як-не-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися…

— Тать такоє, якби моє… доста близька… родина наша, — мовила догідливо баба.

— А на якого фраса ви козу водите по городу? — грізно запитав страж порядку. — Та ще й напаскудила під самі ноги Леніну?

— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні… темні… Наша коза у високі школи не ходила і не впознає в лице великих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих потят, — баба показала на зграю голубів, що мирно воркували на плечах залізного Леніна.

— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав міліціонер.

— Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну. Моя коза хоть під ноги, а они всю голову обісрали.

— Тать тото… як казати… — розгублено закліпав міліціонер, — то голуби… їм можна… бо вшиток світ знає, што голуби — то птиці миру!

— А што, моя коза проти миру? — запитала рішуче Фіскарошка. — Ти її сам позвідай, ци хоче моя коза війни?

До бідного міліціонера почало доходити, що із цією пришелепкуватою бабою він забреде в такі хащі, що світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.

— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.

Почувши про буцигарню, Фіскарошка хутко прибрала з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за ошийник і тут…

— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять рублів із вас, нийно!

Аби всі миролюбиві птиці й антивоєнні кози справили нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і моторошно, як у ту мить, коли почула про десятку. Саме стільки вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже розіклала у мізках кожну копійку — куди і як витратити.

— Што… што… пане, ви кажете? — пробувала вчинитися глухою Фіскарошка.