Родаки - Страница 19

Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояснення дуже просте: наші люди постійно колесили світом у пошуках заробітків. А коли поверталися додому, скуповували за зароблене землі й оселялися в різних кутках, а далі — хто всерйоз, а хто просто зо сміху — йменували ті поселення назвами держав і континентів, де заробили гроші й купували за них землю. Це була своєрідна вдячність великому світові, який ніколи не давав загинути й померти з голоду бідному на долю закарпатцю.

А ось у прізвиськ — своя історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапорами трьох прізвищ: Слов’яни, Жидики і Шваби. І коли дотримуватись етики і називати людей виключно за паспортом, у нас раптом виявиться по два-три десятки Дмитрів Михайловичів Слов’янинів, Петрів Івановичів Швабів, Іванів Степановичів Жидиків… Ось і спробуй, суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед численних двійників знайти саме ту особу, по якій темниця плаче. А назви прізвисько — і тобі вирахують, кого потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — проведуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть, що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну тюрму світу.

Прізвиськами, як правило, нагороджували за характером, подібністю, звичками, а часом і необачно кинутим словом. Так наше село вмістило в собі не тільки всі великі держави і континенти, а й постійно пригрівало і давало притулок королям, цісарям, великим розбійникам, геніальним вченим, політикам світового масштабу і різної масті авантюристам.

Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало, з’являлись в одній родині два Гітлєри чи дві Марії-Терезії, мудрі кебети взяли на озброєння досягнення науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали з’являтися Пеніціліни, Дуети, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.

Люди з часом настільки зживалися із своїми прізвиськами, що навіть забували про істинні імена і, бувало, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати якесь відоме прізвисько вважали навіть за велику честь. А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив тільки за офіційним іменем, це означало, що цій людині суджено було з’явитись на світ безликою. І тоді їй принизливо давали прізвисько жони. Скажімо, в розмові хтось згадає: «Я сам видів, як учора Іван Слов’янин ніс повну корзину грибів». Його одразу запитають: «А сесе котрий Іван Слов’янин?». І у відповідь почують: «А-а-а, та той, Анці Сусанінки чоловік».

Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза життям і ще задовго до смерті розчинялися в часі й безслідно зникали в пам’яті.

Чим більше хтось мав прізвиськ, тим поважнішим виглядав в очах ближніх.

Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Мало того, що кожен у нашій родині, кожен учитель мене йменував індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навісила мені свої. Так, до десяти років моя скромна персона уособлювала не тільки тиранів людства, злодіїв та розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть планети, починаючи від реальних кровожерливих крокодилів і кінчаючи міфічними рогатими ослами. І як би хто не смішкувався, носив я ці прізвиська гордо, пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран, отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях. І як старому бойовику запам’ятовується на все життя перша рана, так і мені затямилось моє перше заслужено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій, підпалювач.

Був я тоді ще пуцьвіріньком, але дуже допитливим і метким на всякі діла. В родині було таке вражіння, що природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на колодязному журавлі.

Одного дня я перейшов межу: приклеївся до заднього борту машини і помандрував аж до Середнього — за 30 кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадково мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді було одноголосно прийнято увільнити діда Соломона від усіх господарських клопотів і покласти на нього відповідальність за мене. Соломон сімейне рішення прийняв без великого ентузіазму і зробив заяву: «Увидиме, яка буде погода». А оскільки наше багатостраждальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а в кожної — своя погода, яка по-своєму тисне на нервово-психологічний стан закарпатця, можна уявити і стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення. Він щодня зранку виводив мене в сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків, прив’язував за ноги до велетенської груші, а сам бадьоро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями, що на грушу, до якої був прив’язаний, не те, що птаха би не сіла, а й всі шкідники зникали безслідно за кілька кілометрів.

Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався могутній циклон, і його вплив уже з ранку позначився на стані Соломона. Дід ледве прив’язав мене до груші, ще пробував скрутити з газети цигарку, але викурити сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зіперся на сливу, голова, наче зів’яла хризантема, впала на груди, і «Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи». І ось тут я приступив до здійснення задуму. Вийняв із пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка Черчіля, перепиляв мотузку і нею намертво прив’язав за ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але мій погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А також на сірники, що лежали поруч… Недовго думаючи, я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідові в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув сірником, підпалив, а сам хутко сховався в сусідську кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спостерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон Соломона — він зреагував на мою диверсію тільки тоді, коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася вже борода.