Родаки - Страница 18

А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки вічні на другому березі.

У всі пори року наша Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени! Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона дійсно немов червонощока і багата верховинська дівка-відданиця — ну прямо-таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, вже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважилися підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли…

Ось і тепер наша Ловачка, немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини, палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах. А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади. Обтяжені осяйними гарячими плодами дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь навеселилися і набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає. І блудниці-яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами. І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.

Мине багато земних літ, мине багато моїх страждань, і я, як тепер яблуні-блудниці, після блукань між прірвою і порожнечею одного дня великим грішником теж постану перед горою. Постану не стільки умудрений, як життям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм маленьким сином перед горою і намагатимуся віднайти в собі якісь слова покаяння, слова прощення за діла, не дуже праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бродитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, сердите вино у бочці.

Похмуро, тяжко, понуро.

І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його, й останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені всміхнеться.

Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи з далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.

І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином, і заплачу.

І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози.

За чим плакатиму?

За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?

Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже уявлятиметься не загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом або, ще страшніше, елементом рельєфу.

А може, плакатиму за тими загубленими назавжди дивовижно-чистими і глибокими очима, в яких побачив своє перше кохання?

А може?..

Але заходитиме осіннє сонце. На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:

— Не плач, татку. Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять. І всі радуються, а ти плачеш.

Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки що ми йдемо втрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не розказує про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми вже ніколи не повертаємося в часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови.

Для мене поки що ця осінь із дідом і бабою — як барвистий циганський прапор, як вершина краси, свято молодого полум’я, яке частіше бездумно спопеляє, ніж мудро гріє.

Ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, прозваного у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже багато літ живе в Лавках, у селі на північ від нас за трьома горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це так, бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз якоїсь дивної чеської породи. Тому в нас Лавки ще називали Козячою Чехією. А нашу стрийну — дружину Микули — за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусоліні і Мікроба мали ще двох дітей — сина Петра та доньку Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Треба хоч якось прояснити ці чудернацькі прізвища і назви місць. Отже, почнем із географії…

Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам’ятних часів називали присілок, що, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і найвищої окраїни села. Втім у нас й інші околиці та окремі частини села мали не менш екзотичні назви. Одразу під нами, в затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала з південною частиною — Мексикою. Від нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які нарекли Балканами. А ось невеличкий римо-католицький костьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом.