Родаки - Страница 107

107

«Я народився на землі,
де сонце схоже на сироту,
небо — на обличчя вдовиці,
а вітер пахне, як вічно черствий хліб.
Я любив цю землю,
як згорьована мати любить
свою безнадійно хвору дитину…
Та одного ранку затрубили ангели Долі,
і я мусів покидати свою божественну землю…
І ніхто мене не проводжав,
крім печального батька на порозі
й акації при воротах…
Старенької акації —
із сумними материнськими очима
і п’янким запахом вуст коханої…
Старенької акації —
найніжнішого дерева на всім білім світі.
…Минули літа…
Багато літ минуло…
Я ще живий,
але душа давно померла від печалі,
бо на чужій землі тяжко співати…
співати материнською мовою…
Я ще живий,
бо пам’ять гріє моя знедолена земля,
а серце — тінь печального батька на порозі
і пахощі квітучої акації,
пахучої до сліз і колючої до крові —
найдобрішої, найніжнішої на Божому світі…».

Ця пісня була бездонно-болюча і сумна, як безмежна печаль Марії Магдалини біля ніг розіп’ятого Христа.

З’юрмившись біля приймача, ми, здавалося, слухали не пісню, а Божественне одкровення. І в цю мить мені бачилося, як спів Владя, наче потужний промінь світла, пронизуючи безкрайній океан Всесвітньої ночі, несеться з потойбічного світу до нас на Небесі, в забутий історією і людьми куточок землі, як радісна передвістка про майбутнє пришестя Великого Щастя. Я зримо бачив, як ангели, кружляючи парами, розсипають із небес по всій землі повними жменями світлі звуки мелодій, осяваючи нічні простори. І всі знедолені, бездомні, зневірені, пропащі поволі-поволі піднімають догори очі, і на онімілих вустах їх починають оживати слова молитви.

У міру того як конала мадярська революція, згасав і пан Фийса. Від бравого цісарського гусарського полковника, якого ми колись бачили, залишилась жалюгідна подоба. Він схуд, давно не голився, очі потьмяніли, а останні дні зовсім не покидав двору. По кілька разів виходив із хати, крадькома озирався, а потім лускав дверима і знову закривався на ключ. Час од часу його перелякане обличчя на мить спливало то в одному, то в іншому вікні і притьмом зникало. Така поведінка сусіда вельми збентежила бабу Фіскарошку. Вона все чекала, що пан Фийса врешті-решт зайде до нас і повідає, що сталося. Але він мовчав. І коли Фіскарошка вже зібралася до нього, пан Фийса раптом заявився сам. Тихо увійшов у хату, зняв шапку і, припершись до одвірка, приречено мовив:

— Маю, дорога Марько, з вами бесіду.

І тут же питально глянув на мене.

— Іди лем, хлопе, у хлів і вичисти гній з-під свиней, — наказала діловито баба.

Я неохоче одягнувся, вийшов із хати, хоча цікавість аж розпирала. Тихенько пригнувся під вікном і застиг. Про що в них була мова, так і не міг розібрати. Пан Фийса швидко і розпачливо пояснював бабі, а та лишень йойкала і причитала. Невдовзі сусід вийшов із хати, тиснучи до грудей клунок, а за ним, похитуючи головою, Фіскарошка. Я миттю чкурнув у хлів і звідти спостеріг, як баба вийшла на місток, сторожко роздивилася навкруги, а потім подала знак. Пан Фийса, прикриваючи піджаком клунок, притьмом перебіг вулицю і зник у своєму обійсті.

Розпалений цікавістю, я кілька разів пробував обережно розпитати бабу, яка нагальність пригнала пана вчителя до нас, але та лише відмахнулася:

— Будеш багато знати, цигани тя вкрадуть.

А через декілька днів на світанку під нашими Небесі загурчали машини. Ми всі схопилися і прилипли до вікна. В Долині Святого Івана зупинилися два військові «студебекери», з них посипались солдати із собаками й почали шикуватись у шеренгу. Із кабін вийшли офіцери, дали команду, і військові, розсипавшись ланцюгом, рушили в бік Небесі, обхоплюючи їх кільцем. Невдовзі гавкіт собак і масні матюки залунали біля нашого обійстя.

— Господи, што твориться?! — запанікувала Фіскарошка.

— А штоби не творилося, не висувай голову з хижі, — порадив Соломон. — На все воля Божа…

Військовий напад на Небесі мене зовсім не налякав. Навпаки, підлив азарту, цікавості, навіть піднесення і захопленості. Не переймаючись страхами Фіскарошки, вискочив у сіни, вилетів по драбині на горище й обережно витяг одну черепицю. Побачена картина згамувала гарячу кров. Солдати, залігши з автоматами, щільним кільцем оточили будинок пана Фийси, тримаючи його під прицілами. Збоку, гамуючи оскаженілих собак, за деревами стояли офіцери. Вони про щось довго сперечалися, а відтак один взяв гучномовець і крикнув:

— Контра, ми знаєм, што ти здєсь! Сдавайся, іначе разнєсьом дом у пух і прах!

Одразу все стихло, навіть пси оніміли. І тут на хаті пана Фийси привідчинилися обережно двері і на поріг зі злегка піднятими руками вийшов молодий, міцної статури чоловік. І хоч був давно небритий, з розкуйовдженим волоссям, у брудній, порваній одежі, ніщо не могло затьмарити його неймовірної вроди. Навіть я, хлопчак, не міг не помітити аристократичної витонченості обличчя і не захопитися атлетичною поставою.

Невідомий був навдивовижу спокійний. Впевнено, наче граючи у виставі, зійшов східцями і тоді почав опускати руки. Але не встиг! Двоє військових вискочили із-за рогу, збили чоловіка з ніг і закрутили руки.

Тієї ж миті солдати кинулись із засідки до хати, заблокували вікна і причаїлися біля дверей. Молодий хлопець, тримаючи напоготові зброю, почав обережно підніматися східцями. І тут на порозі постав старий учитель. Якийсь не по-земному здивований і вражений пан Фийса з відкритим ротом ошелешено роздивлявся навкруги. Побачивши перед собою перекошене від злості обличчя юного солдата, тихо попросив:

107