Родаки - Страница 106

106

— Великий Боже, дякую тобі! Як мені добре з вами! — прошепотіла, гамуючи ридання, баронеса.

— Не плач, дитино, — ласкаво мовила мати. — Ми тепер уже ніколи не покинемо тебе.

І тут баронеса відчула: мати з батьком взяли її, як у дитинстві, ніжно за руки, і всі троє почали підніматися в небо. Все вище і вище… все вище і вище… А з відчинених небесних врат весело неслися їм назустріч великі і пишні, схожі на білі божі ружі сніжинки. Це чисті й непорочні душі спішили із вічних світів до рідних домівок на Святвечерю.

По двох місяцях од війни, паркого липневого дня, щаслива баба Фіскарошка поверталася з Мукачева, де вельми вигідно спродала на базарі груші-скороспілки. Наближаючись до обійстя, раптом помітила, що біля колишнього панського будиночка сидить на солдатському ранці якийсь жебрак. Коротко підстрижений, худенький, у засмальцьованій напіввійськовій одежі, стоптаних черевиках, бідолаха нагадував безпорадного їжачка, що не встиг сховатись від осені в теплу зимівку й згасав під холодним дощем. У той час по селах вешталось багато знедолених, покалічених війною, а почасти і божевільних. За душевнохворого і сприйняла Фіскарошка жебрака, що сидів під воротами панської боргази, й надала ходи, аби той не вчинив якогось лиха.

— Ви што туйки, бачіку, хочете? — запитала якомога обачніше баба.

— Марько золота, хіба ви мене не упознали? — підвів той благально втомлені очі.

— Єйзус Крістус, се ви, пане Іштване? — кинула на себе перестрашено хрест баба. — Божіньку великий, із вас і третини не лишилося.

Але намість того, аби поплакатись в’єдно із Фіскарошкою над химерністю долі, пан Фийса схопився за скроні і почав розпачливо хитати головою.

— Солоденька моя, Марько, коби ви знали, што я видів, — застогнав. — Найстрашніший сон — то, перепрошую, є лем невинна дітська казка коло того, што на моїх очах творилося.

Баба, гадаючи, що пан Фийса, мабуть, гортає в пам’яті пережиті страхіття війни — смерть дружини, втрату сім’ї, — склала побожно руки на грудях і скорботно мовила:

— Та што казати, війна гірше од смерти, бо не жити, не вмерти. Кругом біда за бідою, як лист за водою. І витерла краєчком хустини сльозу.

— Та я не про те, цукрена моя чічко, — відмахнувся пан Фийса…

— А про што?

— Тать я таке видів, што мертві би в гробах попереверталися.

— Та кажіть уже, пане…

— Ангелики би вас любили, Марько, — пан Фийса сторожко оглянувся навколо, а далі, наче відкриваючи найбільшу таїну сотворення світу, видихнув. — Я видів на свої очі, як п’яний руський полковник бігав по двору з віником за жінкою, навіть двічі вдарив її по голові.

Ці слова пан Фийса промовив із таким відчаєм, наче йому вирвали останнього зуба. Рясний піт вкрив чоло, але під враженням від побаченого чоловікові забракло сили навіть витерти лоба. Баба зрозуміла, що пан Фийса побував у своєму мукачівському маєтку і там замість родини побачив, як п’яний совєтський полковник висловлює свої гарячі почуття любій дружині віником по голові. Але за короткий час, відколи руські вояки «ослободили» край, Фіскарошка такого набачилася, що на очах не те що здивування, а роги виростали. Тому, полегшено зітхнувши, заспокоїла.

— Пане, я думала, що вам Страшний суд явився, а ви таку сміхоту розказуєте.

Фийса притьмом схопився на ноги, звів руки до неба і простогнав:

— Божіньку великий, це ж офіцер! Скажіть мені на милість, могли би ви даже у сні страшному увидіти, штоби гусарський полковник, а ци якийсь інший офіцер нашого ясного цісаря бігав п’яним із віником за дамою серця? — запитував у небес розгублений пан Іштван і благав: — Господи, не веди так швидко сесь світ до погибелі!

Баба Фіскарошка від побаченого і почутого геть розгубилася. їй, бідачці, гадалося: чоловік почне плакатися на власну долю, і вона готова була його утішити, розрадити, зігріти. Але того, із чим зустрілася, ніяк не могла збагнути своїм простацьким розумом: перед нею страждав, мучився і карався чоловік, для якого честь і гідність офіцера були набагато вищими, як власна сімейна трагедія, чи навіть Апокаліпсис усього людства. Звідкіль моїй бідній бабі було зрозуміти селянським глуздом: у тому світі, де втрачають гідність і мораль, простій людині не варто жити!

Майже щонеділі, після вечері, коли наші Небесі потиху поринали в сутінки, ми втрьох — баба, дідо і я — крадькома заходили до пана Іштвана в його боргазу, де він тепер постійно мешкав. Господар зустрічав нас завжди радо, наче зустрічались після столітньої розлуки. Далі замикав на ключ двері, покрівцями занавішував вікна, витягував із дерев’яної скрині трофейний німецький приймач, включав його і довго й обережно настроював… Нарешті чулися позивні, і жінка-диктор м’яким і глибоким голосом, схожим на воркування молодої горлиці, радо віталася незнайомою мовою, про щось повідомляла, й одразу лунала музика. Далі в неї вплітався божественно-врочистий голос, і починалися пісні. Це були концерти з оперного театру Ла-Скала. І головним виконавцем був молодший син пана Фийси — золотий голос Європи Владьо. Після війни він оселився в Італії і там оженився на юній графині Єлизаветі Марконі — доньці генерала Альберто Марконі. Тепер Владьо вже кілька років поспіль був солістом оперного театру і його найбільшою коштовністю.

Не відомо, як пан Фийса дізнався про долю свого меншого сина і чи підтримував із ним якісь зв’язки, але концерти Владя, на які він запрошував потайки, були для нас, мало сказати, великими дарунками. Кожна зустріч із піснями Владя відкривала нашим душам незбагненно світлий, неосяжний, хоч і невідомий, але дуже рідний, дорогий світ таїнства і великої любові. І ще одне диво: ми не знали мови, якою співав Владьо, але розуміли його пісні. Мені особливо запам’яталася одна із них, після якої я чомусь тихо плакав. Пісня ця — про розлуку людини з рідною землею — «Колюча акація — найніжніше дерево у світі». І були в тій пісні такі слова:

106