Родаки - Страница 9

Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія, кинулася в куток, схопила замашну палицю і вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а вже з очей сипанули величезним роєм джмелі.

— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.

«А-а-а-а, но та це друге діло», — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.

Доля і далі продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми вже стояли: учні з одного боку стіни, вчителі — навпроти — біля вікон. Більшість учителів — із місцевих, ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало. Стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких я подумки зарахував і себе. Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував. Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш директор врешті закінчив свою теліпанину, я зааплодував, хоч й інстиктивно, але щиро, від душі. Всі діти за інерцією підтримали мене гучними оплесками.

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули надвір — і по домівках.

У веремії, що вчинилася в ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена в лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того насіла дивна манія: всім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не потрібно було і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер, а замаскувався і ховається, щоб його не вбили «аміріцькі імперіалісти». І тільки він, Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний вуйко Йовжка Сталін. Після таких героїчних зізнань його підняли по службі, і він тепер директор колгозного вівчарника.

Трішки потерпів і я. Мене тиждень тримали замкнутим у курнику, а всім говорили, що пропав безвісти.

У курнику мені було не так уже й зле — аби лиш не блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то я умудрився ціле блошине військо ще й притягнути до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходила, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка по великому блату дістала якогось порошку, і ми всі дружно ним щедро обсипалися. Усе було б гаразд, але та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали десятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до своїх хат. А на наше ґаздівство взагалі десь рік не ступала людська нога.

…Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе, пошлють директорувати на якийсь передовий свинарник. І це подіяло. Пан інспектор уже так голосно не реготав, а перейшов на більш політично-благодійні запитання.

— А все ж таки, Митрику, ну ось… як ти, золотий, думаєш, як тото з’явилась на землі людина?

— Людина? — проковтнув зо два літри слини я. — Людина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи, особенно наші вожді партейні, — не забув підкреслити я.

— Давай, давай… — понукнув пан інспектор.

— Я беру на прикладі нашої фамилії. Дідо називає бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком, тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку — кривовокою мальфою. То я собі думаю так: про кого як кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите, лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.

— А якщо не секрет, від кого пішов ти?

— А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом рогатим!

— А в школі?

— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учитель, правда, пане Фийсо?

Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспектора, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки, потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі вигуки пана Годі, метнув мною за двері.

О, якою образою і люттю вмить обдало мене! У страшному гніві рвонув на себе двері й заскочив у клас.

— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив, давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад мої грушки!

І, не звертаючи уваги на ошелешених панів Фийсу і Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі… І ось тоді вже гордо луснув за собою дверима.

Я ще не встиг покинути приміщення школи, як у коридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалушивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо повторювала: