Родаки - Страница 78

Спустошений, знищений повернувся князь Іоанн Драгобрат на гору Любицю. Біля воріт його чекала мати — княгиня Власта, відома у краї провидиця.

— Стій! — вийшла перед сином княгиня і схопила за вуздечку його коня.

— Мамо!

— Мовчи! — обірвала на слові сина. — Я все знаю. Ти зганьбив честь роду. Ти накликав на нього прокляття!

— Мамо, це все любов. Мене підвела любов.

— Раз тебе підвела любов, то вона водитиме тебе по сьому світу тисячу років, — суворо мовила княгиня. — Там, під Уж-градом, через твоє безглуздя полягла тисяча воїнів. І тепер будеш кожного з них відмолювати по цілому року. І так буде тисячу років. І тільки тоді спокутуєш тяжкий гріх, коли перейдеш босоніж через ріку, не замочивши у ній ноги. Ось тоді, коли ти очистишся од гріхів так, що й вода тебе триматиме, ось тоді тебе і приймуть на небеса.

Уперше в житті князь покірно опустив голову і лише спитав тихо:

— А де та ріка, яку я маю перейти, не торкнувшись води ногами?

— Тобі буде дано в путі знамення, — мовила суворим голосом мати-княгиня. — І там, де воно з’явиться, ти посадиш оце дерево, — простягнула саджанець. — Воно так само грішне і молитиметься з тобою.

Наступного дня князь, навантаживши пожитки на візок, упрягся в нього з дружиною і двома дітьми й покинув родинне гніздо. Щойно вийшли за ворота, як почувся тривожний гул: Любиця, в’єдно із княжими хоромами, стала вростати в землю. А вже за кілька хвилин на місці гори, де щороку творилися дивовижі, наче зелені морські хвилі, утворилася рівнина, схожа на простягнуту за милостинею долоню.

Обернувся князь, тяжко застогнав, але змовчав і рушив, упряжений у візок.

Наступного дня Іоанн минав маєток Златої Діви. Як не пересилював себе, але не зміг — і зупинився. Зболеними очима глянув на замок коханки. Саме сходило сонце, і легкі, веселі хмаринки, освітлені молодими соковитими променями, кучерявились, грали золотом над замком і звисали пишними павісами пахучого, бентежного і хмільного волосся Златої Діви.

Обернувся князь, тяжко застогнав, упав на коліна і вперше та востаннє в житті гірко заплакав.

Ще кілька днів тяжко брів лісовим бездоріжжям князь із родиною, доки не вийшов до витоків Дунайської рівнини — околиць теперішнього Мукачева. І тут побачив, як із небес на маківку гори Ловачки опускається величезне сяюче коло. І в тому сяйві постала дивовижної краси, з обличчям, сповненим великої туги і глибокого милосердя, жінка. Вона простягнула перед собою руки, і вся Дунайська рівнина — від Ловачки аж до Балкан — наповнилась незвіданими пахощами, що огортали кожну живу душу умиротворенням і великим жаданням до життя.

Князь зачаровано дивився на гору, а потім глянув праворуч і побачив: йому всміхалися добродушні води ріки Кривуліни. І зрозумів тоді Іоанн — це саме те місце, де йому спокутувати гріхи і чекати прощення од небес.

Того ж таки дня на вершині гори Ловачки, на тому місці, де з’явилась сяюча жінка, князь посадив молоденьке деревце. Сім’ї наказав розташуватися біля підніжжя гори, де тепер наші Небесі, а сам оселився в печері й поринув у глибокі молитви.

Рівно через сто років на вході у печеру постав Ангел із вісткою: за пристрасні молитви, щире покаяння і гарячу віру Іоанна прощено і небеса готові його прийняти. Але замість очікуваної радості Великий Відлюдник глибоко задумався. А далі, жодного слова не промовивши, пройшов повз Ангела і подався до ріки. Тут скинув постоли і ступив на воду. Диво дивовижне: води тримали його на собі. Іоанн навіть ступні ніг не замочив. Але тільки зробив два кроки, як води розступилися, хвилі вмить обняли князя Іоанна, і він пішов на дно.

— Не гідний я ще великого милосердя небес, — мовив тихо Ангелові, випливши на берег.

І знову подався до печери. І ще глибше поринув у молитви, випрошуючи собі прощення за загублену з його вини тисячу душ.

Знову рівно через сто років явився Ангел із вісткою про помилування небесами. Знову князь пішов до ріки і на води ступив. На цей раз пройшов по гладіні чотири кроки. І знову хвилі ковтнули його. І знову у великій печалі повідав Ангелові Іоанн:

— Не гідний єсьм ще небесної ласки.

І повернувся до печери.

За цей час уже давно повмирали князева дружина, його діти, онуки, правнуки… Мінялися покоління за поколіннями, а Іоанн смиренно спокутував свій гріх.

Тільки інколи ночами він ставав на виході з печери, сумними очима дивився на освітлені вікна людських осель, прислухався до голосів. І тоді серце його починало пульсувати лунко й бентежно, як криниця у древній печері…

І третій раз через три сотні років осяяв Ангел помешкання Великого Відлюдника. І все повторилося. Тільки на цей раз Іоанн пройшов понад водами уже втричі більше. І знову князь відмовився від ласки небес, продовжуючи відмолювати кожного із тисячі воїнів.

Більше Ангел не являвся до печери.

Своїми молитвами Іоанн не тільки спокутував власну провину, а й захищав навколишні села і поля від стихійних лих, градобоїв, повеней, а людей і худобу від хвороб, пошестей і мору. Через це в народі Іоанна охрестили святим Іваном, а долину, через яку він кожні сто років ішов до ріки Кривуліни, нарекли Долиною Святого Івана.

Навантажені величезними в’язанками пуча, ми ледве вилізли на Небесі. Скинули під хлівом, полегшено зітхнули. Дід штовхнув мене ліктем й показав рукою за стодолу. Там, ховаючись за стіг сіна, баба Фіскарошка злодійкувато підглядала у двір пана Фийси.

— Марько, там што — безплатне кіно продають? — поцікавився дід.