Родаки - Страница 71

І тут знову опинився на березі Кривуліни.

— Ти чогось злякався? — запитала стривожено баба.

— Там дуже страшно, — прохрипів я.

— О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? — похитала головою баба.

Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову ковтнув сяючої води.

Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м’яке, як перший сон, безгоміння. На цей раз я опинився на східцях древнього палацу, оточеного величезним абрикосовим садом. Видно, була середина літа, бо землею вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абрикоси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і пахли. Дивно пахли якимось солодким знеможеним страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кімнати, знаючи, що в одній із них мене чекає…

Ні! Я не знав, хто саме жде, але підсвідомість весь час підганяла і підказувала: той, хто в цьому палаці, — для мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами чергові двері, я побачив її — найріднішу, найжаданішу.

Вродлива жінка, із золотою стрічкою на чолі, золотистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні, сиділа при вікні. Не сиділа, а напівлежала у масивному кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома руками трималась за ліву половину грудей.

— Моя княгине, це — кінець! Ми програли битву! Ми втратили все! — закричав із відчаєм я і впав перед нею на коліна.

Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене дивовижно синіми, глибокими очима й сказала:

— Я молилася за тебе, мій володарю. Я молилася, як і всі інші дні і ночі, але не зуміла. Прости. Це все через мене.

Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.

— Ти що із собою вчинила? — схопився я з колін.

Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись усміхнутись, тихо сказала:

— Не смій чіпати, — глянула на позолочену ручку кинджала, що стирчала з грудей. — Так я зможу ще трішки пожити і намилуватись тобою, мій володарю.

Я застиг. А жінка дивилася закохано на мене і мовила:

— Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і надалі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди іти, як тінь, за тобою. І молитиметься моя душа за тебе. На землі… і на небесі…

І тут очі жінки почали згасати. Схопивши її тіло на руки, я помчав крізь величезні зали до виходу.

— Не помирай, моя княгине, — прошепотів я, коли виніс жінку на двір до абрикосового саду. Але вона мовчала, дивлячись на мене закоханими очима. Десь у глибині пам’яті усвідомлював: я прожив велике життя воїна, бачив багато смертей, але ще ніколи не зустрічав у мертвих таких закоханих очей, як у моєї княгині.

— Не помирай! Не помирай, моя княгине! — благаюче повторював я, і раптом відчув, як моїми щоками котяться солоні теплі краплі.

Я плакав! Це було щось мені незнайоме… І знову із глибин пам’яті до мене дійшло — я прожив велике життя воїна, втратив сотні близьких і друзів, але вперше в житті заплакав тільки тепер — над тілом дорогої мені жінки. Жінки, яка молилась за мене. Я стояв із її тілом на руках перед палацом. Стояв безпорадний і знищений серед обліплених гарячо-жовтими плодами дерев і відчував, як мене звідусіль окутують солодко-запаморочливі запахи, від яких почало нестерпно нудити. Це пахли стиглі абрикоси. Ні! Це смерть коханої жінки пахла перезрілими абрикосами.

Страшна нудота знову повернула мене на берег Кривуліни, і я почав надсадно блювати.

— Дитино, перестань. Що сталося? — тормошила мене баба.

— Там смерть і там страшно, — мовив, захлинаючись я. — Я не хочу більше нікуди!

Бідна Фіскарошка бігала безпорадно довкола мене і не відала, чим допомогти. Певне, забувшись зі страху, вона не знайшла нічого ліпшого, як сунути мені знову горня Зрячої Води. Я спрагло схопив обома руками і випив до краплини.

І почалося знову. Щоправда, на цей раз я не почув ані посвисту вітру, ані рвійного польоту і кружляння крізь біле безмежжя. Велетенські, але навдивовижу ніжні і тихі бузкові сутінки огорнули мене. Саме по собі прийшло усвідомлення: я знаходжуся одинокий на ще самотнішому острові. Навкруги простягалися мовчазні води океану Тиші і Безгоміння. Я сидів на камені при вході в печеру, і мене не покидало відчуття, що я — насамкраю Всесвіту, далеко за межею всякого життя. Огорнутий бузковими сутінками, наче крізь гіркі сльози, я спостерігав, як на горизонтах океану, що оточив мене, безгомінно палахкотять червоними загравами небеса. І на їх фоні пливуть повільно одна за одною щогли. Я здогадуюся — це кораблі. Так приходить й інша думка: на тих кораблях дуже дорогі мені люди. Не відаю, хто вони — батьки, брати, сестри, діти, онуки? А моя душа, пропахла бузковими сутінками, весь час кигиче: на палубах тих невидимих кораблів — дуже рідні люди, яких відвозять мовчазними водами океану Безгоміння і яких вже ніколи-ніколи не побачу. Весь час болісно намагаюся збагнути, де я, що зі мною коїться? Як не натужував пам’ять — намарно: у свідомості, наче пожовклі шматки давніх-предавніх снів, спливали невиразні обличчя чоловіків, жінок, дітей. Картини кривавих битв, гульбищ, чиїхось злетів і падінь. Від одних видінь у мені запалювалися невимовна радість і любов, від інших — ненависть, зневага і почуття безвиході.

Час од часу над головою чувся шелех могутніх крил. Я хоч і не піднімав голови, але знав: це пролітають зграї ангелів. Усі вони тримали в руках, наче батьки немовлят, людські душі. Ніжно тулячи їх до грудей, ангели були дуже сумними і чомусь не білосніжними, а бузково-синіми — як і сутінки, що мене огортали. Я спробував піднятися, і тут з великим подивом зрозумів — я зовсім безтілесний! На цьому загадковому острові була тільки моя душа. Може, загублена ангелами або приречена на покару? Я ще не встиг подумати, на яку покару, як все навкруги — і океан, і примарні щогли кораблів, і зграї бузкових ангелів — до відчаю страшно запахло опалим осіннім листям. Так сумно і боляче пахне Самотність. І Душа моя приречена на тисячоліття відбувати на цьому острові ув’язнення Самотністю. Дивитися, як невидимі кораблі відвозять за обрії рідних мені і дорогих, як бузкові ангели відлітають у сади Господні із людськими душами. І кожного — в руках ангелів і в трюмах кораблі — щось чекає попереду. Кожен із них жевріє тривогою і надією. Тільки мене ніхто не жде, нічого не чекає, в мене немає ані дня, ані вечора, ані сьогодні, ані завтра. Тільки тужлива Самотність, що до відчаю страшно пахне опалим, сумним осіннім листям. І я заволав од відчаю! І в цю мить душа із острова Самотності знову повернулася в долину Святого Івана.