Родаки - Страница 65

— Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі.

— Но, а коли зазвідає про жону? — насторожився Соломон.

— Кажи, што ти був нежонатий.

— Як нежонатий?

— Дуже просто — бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом.

— А-а-а-а… Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.

— Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.

— А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.

— Што правда — то правда: не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.

І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам’ятав.

— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.

— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятися. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали мамка.

— З дідом то так і є, — мовив я, — він усе життя лем то і робить: або сміється, або з нього сміються.

— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його…

На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:

— Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається…

Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев’яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше. І не просто вразила, а ошелешила своєю потворністю.

…На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали гігантські дерева — закорінені в небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то в неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то в нестерпнім гніві, то у божевільній радості.

Складалось враження, що переді мною цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами — так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском в очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж людини, яка помирала від спраги.

Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:

— Ти налякався?

— То є дуже страшно, — видобув із себе я.

— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його ім’я — «Ілюзія». Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого. Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно…

Дійсно, від картини йшов запах. Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю! Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли мої губи, мамка притьмом зачинили шафу і сказали:

— Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе, але підступне слово! Саме через нього першими потерпіли Адам і Єва в Едемі, а потім всю історію страждає людство на Землі. Незриме це слово — «Ілюзія», але воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища — революції, війни, катастрофи…

— Але там, на картині, таке, як у казці, — сказав я.

— Так, там на картині — пустельний міраж. Але Ілюзія страшніша за міраж, Видіння з’являється і зникає, а Ілюзія — ніколи. Тобі, Митьку, ще рано про це знати, але запам’ятати мусиш назавжди.

При цих словах мамка почали акуратно пакувати у валізу речі — сукні, рушники, кілька хустин.

— Ви, мамко, повертаєтесь до нас? — радісно вигукнув я.

— Ні, дитино, я збираюся в далеку дорогу, — відповіли, тяжко зітхнувши, мамка. — Тому і покликала тебе, щоби попрощатись.

— Ви нас покидаєте? — закричав перелякано я.

Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, приклали до чола долоню і ніжно промовили:

— Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Богонько і благодать із тобою.

Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив зримо, як три слова — Богонько, Благодать, Спокій — тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А Щастя, звісно всім, схоже на мамчину радісну усмішку і пахне веселим літнім дощем.

— А чому ви покидаєте нас? — запитав знову, але на цей раз тихо і спокійно.

— Я мушу… Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому світі закінчився. Він повертається на свою далеку Батьківщину і має передати мені Книгу. Це Книга, де записана Доля кожної людини… Навіть тих, хто ще не народився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до травинки, до краплинки води розписана. «Одкровення Слова» Книга ця називається.

У цей час із боку мукачівського військового аеродрому над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.