Родаки - Страница 55

— Це неймовірно! Як вам вдається? Звідки ви все це берете? — ледве спромоглась видати із себе ошелешена Катерина.

— Вам любиться? — простодушно запитали мамка.

— Немає слів, — притулила руку до серця Катерина. — Я вражена!

— Мені дуже приємно, і радуюся, — мовили мамка і усміхнулись якоюсь осяйною і довірливою усмішкою. Такої усмішки я більше ніколи ні в кого в житті не бачив.

— Ваші полотна нагадують мені полотна Чюрльоніса. Ви чули про такого?

— Чула, мені Вчитель розповідав. Дещо навіть бачила, — не вельми охоче відповіли мамка.

— Під час війни у нас жив німецький офіцер. Його вбили партизани. Багато речей німця лишилось. І серед них був альбом. У ньому я побачила картини Чюрльоніса. І тоді так само була вражена!

— Ми несхожі, — тихо сказали мамка. — Ми з однієї Батьківщини. І її голос озивається в кожному з нас.

— Як, хіба ви з Прибалтики? — перебила Катерина.

— Ні, звичайно, що ні. Але я вас попрошу — не будемо про це більше говорити, — сказали якось сухо мамка.

Зазвичай мамка були вельми терпеливою, доброю і лагідною, як скибка хліба, — хоч до рани прикладай. Та коли хтось починав допитуватись, визвідовувати про деякі мамчині вчинки, які не вкладались в узвичаєні рамки людського, а поготів сільського світосприйняття, вони ніби перероджувались — ставали твердою, рішучою і навіть різкою у висловах.

А дивовижного в житті й поведінці мамки траплялось чимало і досить часто. Незбагненно, що красуня і дочка першого ґазди в селі вийшла заміж за простого хлопця — мого батька. Про це якось мою мамку запитав і пан Фийса. Вони засвітились своєю смиренною ніжно-лагідною усмішкою і мовили:

— Знаєте, пане Фийсо, жодного разу нікому не говорила. А вам скажу, бо душу маєте довірливу і чисту, як перший сніг. Він, мій Семен, зустрів мене якось вночі на мості, привітався і почав говорити — про все і ні про що. Я вже хотіла прощатись, але він раз лем як схопить мене на руки і закричить. Ні, не закричав, а простогнав: «Анцьо, я тебе люблю! Якщо не станеш моєю — і тебе, і себе згублю із сього світу!».

— І ти, Анцько, напудилась? — здивовано перепитав Фийса.

— Майте розум, пане вчителю, — мовили мамка. — Я ніколи, крім гріха, нічого не боюся і вам цього не раджу. Просто Семен вимовив слово «люблю» з такими болем, відчаєм, безнадією і вселенською любов’ю, що я одразу збагнула: більше ніхто, ніде, ніколи в цьому світі не скаже мені так слово «люблю», як сказав він…

— Ой, Анцько, ти не знаєш, што-што, а Данки вміють говорити, як по губах медом мастити, — махнув рукою Фийса.

— Ні, пане вчителю, і ви мене не зрозуміли. Семен сказав слово «люблю» так, што я зрозуміла — ніхто, ніколи і ніде у світі мене так не полюбить і любити не буде, як він. Слова ж живі. Вони зримі. І, повірте, ще ніхто у світі не вимовив такого красивого слова «люблю», як було сказано мені. Коли він вимовив — хоч і була ніч — я побачила це слово: воно було схоже на великого, пухнастого і дуже-дуже барвистого метелика. Із великими крилами, синіми очима і голубою короною на голові. Такий метелик — один-єдиний — народжується тільки раз у тисячоліття. І він визначає долю майбутнього часу. І нікому із живих не дано побачити цього метелика. Але я його побачила…

Була й інша причина, чому мамка обрали собі за судженого мого нянька. Як би я не картав — звичайно, із любов’ю і ніжністю — свого нянька, але він, до всього, був ще й красенем — найвиднішим у нашому роді. Високий, кремезний, із аристократичним обличчям і певною мірою інтелігентний — недарма ж за Чехословаччини служив у гусарському полку. А ще очі — навіть не чорні! Було щось хижо-красиве, демонічно-магічне в тих очах, у їх погляді. В одну і ту ж мить вони, очі ці, могли жагуче-пристрасно любити, а відтак блискавично, по-орлиному зблиснувши, приректи тебе до спалення і тут же помилувати.

А ось те, що нянько метали собою на цьому світі, як неприкаяний — де заробити, а де вкрасти, — це теж трагічна доля і велика любов. За всяк ціну нянько хотіли, щоб у ті страшні часи ми вижили.

Ще найдивніше — проти шлюбу своєї доньки із моїм няньком не мав нічого дід Петро Наполійон.

— Я не можу тебе, дочко, неволити, — сказав. — Але ти йдеш проти моєї волі. І тому не даю тобі ніякого посагу і житимеш у чоловіка.

Як оповідали, в нашу родину мамка принесли всього дві дерев’яні валізи. Поставили їх у прибудовану до хати комірчину і заявили:

— Се буде мій куток.

Моя добросердечна баба Фіскарошка, благодушний дід Соломон прийняли мамку в сім’ю, як рідну доньку. Та й сама невістка — донька багача, красуня, розумниця і білоручка — раптом ніби переродилась і виявилася вмілою ґаздинею в хаті, беручкою до всяких робіт по господарству. Тому Фіскарошка ходила із гордою головою, високим носом і не могла нахвалитись невісткою. При цьому не забувала полити гарячою смолою «коравого» і скупого свата Наполійона, який позбиткувався над кровним дитям і вигнав доньку з дому ледь не голою без «будьте здорові».

Одне турбувало Фіскарошку. В цьому вона нікому не зізнавалась і заборонила говорити всій родині — дивна хвороба невістки. Часом мої мамка прямо на очах якось в’яли, починали жалітись на болючий туман у голові. В цьому загадковому тумані ніби починав губитися реальний світ — люди, мова, думки. І тоді мамка заходили в комірчину, зачинялися і по кілька днів незрушно лежали на ліжку, обернувшись до стіни. Але минав час, дивний туман розвіювався, і вони ставали знову прудкою, жвавою, веселою і щебетливою, як весняна пташка. І починали розповідати про таке, від чого в кожного із родини волосся піднімалось дибки і ставало зимно навіть за нестерпної спеки.