Родаки - Страница 52

Мої майбутні мамка дорогу до школи не довго топтали. Через кілька днів з владною певністю заявили, що цю науку вона вже давно опанувала, і їй нецікава школа. І загалом, істинні знання пізнаються зовсім по-іншому…

Дід надто дорожив дочкою і постійно корився її примхам. Тому невдовзі за великі гроші найняв у Мукачеві для неї професора.

Кожного дня він на велосипеді приїжджав до обійстя діда Наполійона і займався із ученицею. Люди до деталей пам’ятали, на якому велосипеді їздив професор і навіть те, як він постійно жалівся на вітер. Мовляв, їде до села — вітрисько в обличчя, повертається до Мукачева — вітрисько змінює напрям і знову чинить страшний опір. Постійно згадували люди і про книгу. Всього-на-всього одну книгу, загорнуту в яскраво-червоний шовк, з якої кілька років поспіль мукачівський професор передавав знання моїй матері. Він її — ту загадкову книгу — постійно тримав під лівою рукою, а правою правив кермом велосипеда. Ще багато розповідали люди. А ось головного, як виглядав сам професор і ким він був, ніхто згадати не міг. Так, наче всім дочиста витерло із пам’яті. Навіть через багато-багато літ дідо Петро до подробиць розповість про деталі зустрічі з професором біля мукачівського базару — який був день, погода, чим торгували на ринку…

Професор сам підійшов до діда із-за спини, поклав йому руку на плече і сказав:

— Правда, ви мене шукаєте, чоловіче?

— А ви, перебачаюся, хто?

— Я професор для вашої доньки, — відповів і запропонував: — Ходімо до мене додому й домовимося.

Дід назвав навіть номер професорового будинку у провулку, відомому мукачівцям як Латоричний двір. Проте ніяк не міг згадати ані імені професора, ані найменшої рисочки його обличчя.

Усі мешканці котеджу теж якось дивно запам’ятали його. Дійсно, якийсь короткий час тут проживав дуже інтелігентний і богобоязний чоловік, якого всі звали професором. У такій маленькій квартирі. Але куди поділася ота квартира? І що сталося з професором — помер він, кудись переїхав, а чи просто загадково зник?

Ну і насамкінець, ким він був: русином, угорцем, чехом, євреєм, греком? Ніхто всього цього достеменно не знав.

Книга, з якої загадковий професор передавав моїй мамці знання, називалася «Апокаліпсис Слова», а по-нашому — «Одкровення Слова».

Книга «Одкровення Слова» — величезний трактат про незвідані людством таїни і лабіринти слова: як при його помочі проникати у невидимі нашому зору світи; долати за крихітну долю миті немислимі простори; лікувати вже безнадійні тіло і душу; досягати безмірної влади над людською свідомістю, а то й цілими народами; проникати у водні і земні глибини; викликати на розмову й одвертість звірів, птахів, рослини і дерева… І багато-багато такого, що йменується дуже мовчазним і впертим словом «Таїнство» чи ще точніше — «Провидіння».

Книгу «Одкровення Слова» написав один із далеких-далеких предтечів Христа Авель Синайський. Він чомусь — і гадається не без власної, а може і Божої волі — заблукав, а потім зовсім загубився в історії. Але в переказах деяких древніх народів про нього є окремі відомості: як він, постячись і молячись до Господа, міг рік простояти на розпеченому піску на одній нозі. За цей час сухі вітри нанесли в його волосся насіння різнотрав’я і кущів. І знайшовши благодатну вологу людського поту, на голові Авеля за рік проростали тендітні кущі, трави і дивовижної краси квіти. А великий пустельник навіть вустами не поворухнув — такою безмежною і твердою була його віра у Господа. І, очевидно, саме за це Всевишній зіслав на Авеля Одкровення Слова.

Ще інші уривки, але вже зниклих народів, переподають, що книгу «Одкровення Слова» пророк Авель Сінайський писав власною кров’ю. Кожного ранку він знімав із кактуса найбільшу колючку, пронизував нею один із пальців і тією ж голкою писав книгу. Літери виводив акуратно на пергаменті, вичиненому із шкіри ще ненароджених — ягнят. Але найцікавіше: писав Авель «Одкровення Слова» кожного дня, але тільки впродовж дуже короткого часу — од тої миті, коли над пустелею з’являвся перший промінь, й до тих пір, доки сонце повністю не викочувалось із-за обрію. Саме на цей проміжок часу розкривалися небеса і звідти пророк-предтеча чув голоси, які йому пристрасно диктували.

Ще інші очевидці — пастухи, скотоводи-кочівники — розповідали й таке: коли сходило сонце, його промені, немов розпечені дочервона мечі, пронизували навскрізь Авеля, і з його тіла струменями била кров, напуваючи спраглу пустельну твердиню. Святий старець, знемагаючи від неймовірного болю, навіть не стогнав, а пристрасно писав палаючими неземним вогнем руками. А в цей час із небес, немов із розкритого велетенського вікна, одна за одною спливали сліпучо-голубі кульки, в яких були закладені пророчі слова Творця. Над самою головою Авеля диво-кульки розкривалися, вірніше — лускали, розсипаючи навкруги дивовижно ніжну і дзвінку мелодію. Авель спраглими вустами ловив, немов краплі роси, живі слова і пристрасно записував їх на сторінках книги.

А далі небеса, неначе океанські хвилі, змикалися і вмовкали. І тоді Авель знову брався за молитви.

Робота над книгою «Одкровення Слова» тривала майже двісті повних календарних років за новим літочисленням. І весь цей період Авель Сінайський власного кров’ю писав трактат про священнодійство Слова.

Як свідчать коментарі і хроніки часів Нерона, останнім словом, яке написав Авель в «Одкровенні Слова» було слово «Прощення». Саме цим словом закінчувалася книга, як і кожне людське життя. А ось починалася книга «Одкровення…» рідкісним і дивовижним словом «Любов». Про це мені згодом розповіли мої мамка. Саме словом «Любов» починається кожна книга. Ним починається і кожне людське життя. Так казали мені мамка.