Родаки - Страница 5

У ту ж пору не менш напружено й трагічно розвивалися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось дивом дізналася, що через мене в школу покликали не її, а діда Наполійона, якого вона із перших днів родичання люто зненавиділа. Страшні ревність й образа шаленим огнем зайнялися в ній: як ото на її рідну кровинку, любого внука — хай він і збісняк — має ще хтось право.

— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ангели, коби не кораві Наполійони! — заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному в селі Соломоном, коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом. Митрика треба спасати! Подьме скорше до школи.

— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки й порадив. І знову впав у глибоку дрімачку.

Баба помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів, відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на долоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість нашої баби: як тільки збиралася кудись до великих інстанцій шукати правди або виясняти стосунки із сусідами чи й родаками, брала із собою козу. Мовляв: «Я не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки… Я просто вела козу, то, аби двічі хворі ноги не ганяти, зайшла вже і до вас. А так… то мені вшитко до мачки…». Залежно від пори року козу вона водила на пасло — із пасла, до цапа — від цапа; до маржинського дохтора — від маржинського дохтора… З часом, якщо хто починав у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою: «Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка».

— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крикнула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся, подь скорше за мною!

— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро побажав навздогін мудрий Соломон. — Так… так… нараз біжу, ти лем іди щасливо, — й дід ще глибше занурився у дрімоту.

Баба Фіскарошка марширувала по вулиці з рішучим настроєм і почуттям великої місії справедливості. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати мовлені нею ж слова: «З нашої дитини говорили би ангели, коби не кораві Наполійони…». О, мамко небесна, як вона про це раніше не здогадалася — скільки всього в мені було доброго… Тут вона трохи затуманилась, бо нічого доброго не могла пригадати… Але все’дно, якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно терзають її дорогого онука Митрика, — то все я дістав від діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило бабу Фіскарошку, що вона була готова битися за мене із самим чортом.

Із криком: «Гойте, люди, спасайте нам дитину!» — рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи за собою перелякану Танкістку.

Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але вже упереміш із цікавістю проймався в ці хвилини і дідо Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним осяянням запитав:

— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на слові, мальфи, і мої, прощені би, нянько, мамка, дідики, прадідики… То што — все мальфуни?

Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу, наче в того на лобі щойно роги зійшли.

— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима пан учитель. — Природа є природа. Для неї всі діти — рівні. Як кажуть мудрі, всі ми з одного тіста — і пани, і жебраки…

— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас, а кажіть, я теж від мальфи? — тут Наполійон уже розізлився не на фіґлю.

— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре, «…засраної мальфи». Може, якраз ваш честований рід і пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від маймайкрасної, майрозумнішої.

— То я від мальфи? — гиркнув дід.

— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.

— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко видихнув дід.

І з усього розмаху вліпив пана Фийсу межи очі. Бідний пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.

Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем, мовив:

— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти й проізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від Всевишнього!

У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрестився і гримнув за собою дверима.

Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що «дуплавому Наполійону, як збісному псу», вочі видовбає, то посеред дороги клялася, що вже тільки заплює вочі… А вже біля школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не занижуючи собі ціни, твердо мовила:

— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки… Айбо я ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому всю правду уповім у вочі — лем най’го встріну.

З миті на мить баба Фіскарошка, моя дорога хранителька, уже й не горіла великим жаданням зустріти любого Наполійона. Фіскарошка не тільки люто ненавиділа діда Петра, а й панічно боялася його. Тому, сторожко наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення — не зустрічатися з ворогом «вочі у вочі».

У той час, коли дід Петро востаннє запитував пана Фийсу про своє походження, Фіскарошка обійшла школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла вилізти на фундамент і заглянути крадькома у шибку, що ж там творить шалений Наполійон. Проте виникла проблема, як бути з козою Танкісткою — ця бештія чортзна куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови, прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна баба ще встигла побачити, як людиноненависний Наполійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічного фіналу вже не судилось повидіти. В цю мить попри школу біг псище вчительки хімії Марганцовки. Уздрівши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка рвонула бабу за ногу, і Фіскарошка злетіла з вікна, як паперовий бузьок.