Родаки - Страница 46

— А от сесе уже воістину гріх — даже в мислях сусідку обольщать, — мовили тихо про себе пан Фийса і, наче капосний когут, вислизнули на вулицю, полишивши хропіти біля печі сексуального цімбора — діда Соломона.

Свіже повітря, хмільні запахи весняного цвіту геть запаморочили пана Фийсу, додали ще більше тремтливо-солодкого жадання. І він, немов березневий кіт, облизуючи губи, спраглими очима шукав по вулиці об’єкт серця, з яким би можна возз’єднатися. Перебачте на слові, женило пана Фийси застигло в напрузі і так горіло, що ним можна було не лише найтвердіші горіхи на друзки розбивати, а й броню танків.

Бузинове вино бурлило в крові й діяло чимдалі дужче. І вже пан Фийса, бачилося, готовий кохати все, що дихало, рухалось, повзало, літало, мало очі, вуха, писок… Ось глянув на стару вільху, а там — ще старезніша ворона. Коби в цю мить за плечима пана Фийси виросли крила, він би стрілою фуркнув за вороною… і її теж покохав. Хай на гілляці чи навіть на льоту, так би кохав, що аж пір’я б навкруги літало! І тут… О, слава тобі, доле! З горішнього кінця Небесі назустріч нашому бузиновому сексуальцю йшла кохана Анця Гатьошка. Не йшла, а пливла… Ні, не так! Не йшла, а неслась, чи, ще правдніше — земля несла її, як пишний весняний букет. І все в ній, як в симфонічному оркестрі, грало й музичило — і гінка постава, і дорідні ґаздинські перса, і щедрі сідниці, і її стрункі, як стріли білокучерявого Амура, ноги…

Анця Гатьошка була жінкою неймовірної вроди, веселого характеру, шляхетною і безмежно щедрою. Такі жінки є символом кожного порядного закарпатського села, яке себе шанує, хоче показати свій ґонір перед селами-сусідами. Про таких конче скажуть: «Дівка горяча, як огень, красна, як голубок, одна біда — слаба на передок!». Цих безтурботних красунь клянуть усі богобоязні бабусі, порядні жінки їх зневажають, проте їм потайки заздрять дівчата-відданиці. Але їх, і тільки їх — красунь-блудниць — бачать коло себе в ліжках усі чоловіки, починаючи від діда із піпою і аж до пуцьвірінька-шмаркача, в якого, крім твердого носа, все ще стоїть дуже непевно. Через жертовний вогонь цих жриць кохання проходять сотні сільських донжуанів, в їх обіймах пізнають й опановують науку плотської любові майже всі юнаки й підлітки. І саме ці миті, а не перші шлюбні ночі із дружинами, врізаються найяскравіше у чоловічу пам’ять на все життя.

Колись на сліпучу красу сімнадцятилітньої Анці запав чеський нотар Берчі — чоловік солідного віку, інтелігентний і багатий.

Анця, не роздумовуючи, прийняла пропозицію вийти заміж. Виростаючи в постійних злиднях, дівка, видно, спокусилася на багатство. На перших порах, доки Гатьошка звикала до розкошів, життя подружнє ладилося. А далі далося про себе взнаки наше: добре би у старого й багатого вдень жити і харчуватися, а з молодим і бідним вночі кохатися. Певне, підтоптаний пан не міг вгамувати любовну жагу юної Анці, бо одного дня влапив її в ліжку із сажотрусом, по-нашому — із коминарем.

— Пані, ваша зрада — це пляма на моїй честі! — сердито вигукнув пан нотар і хряснув дверима.

Певне, гнів чоловіка не вельми налякав Гатьошку, бо невдовзі честь пана нотаря була в суцільних плямах, як маскувальний халат військового розвідника. Тоді пан нотар не стерпів і юну блудницю накопав із хати.

До слова, коли дід Соломон підтрунював над Гатьошкою, згадуючи їй брудного коминаря, вона не менш дотепно відповідала:

— А што, свате, коминарь — грязний-грязний, зате роботу мав дуже чисту і парадну!

І ось кілька років тому наша Анцька свиснула на молодих легінів і кинула оком на пана Фийсу. А він — колишній Казанова, що й досі зберіг граційні манери і вроду, — не вельми і супротивився. І дві неприкаяні самотності потихеньку приклеїлись одна до одної. Це обурило бабу Фіскарошку, і, певне, гнів спричинила не стільки жалість до пана Фийси, як звичайна жіноча ревність. І од тої чорної заздрості бабу морило, але ніяк не випадало нагоди, щоб зігнати злість на Гатьошці. Аж тут якоїсь літньої неділі Фіскарошка із своїм Мішком зібрались в гості до братика Микули. Доки баба зачиняла двері, обходила обійстя, дід потихеньку подибав собі вперед. Чимчикує, чимчикує, роздивляючись надовкола, коли бачить Анця Гатьошка стоїть у межигіллі груші і рве в кошик зрілі плоди. Соломон підійшов під дерево і, висолопивши язика, задер голову догори. Гатьошка була на дереві в одному лляному платті, без спідньої білизни і світила своїми жіночими щедротами. Дід кілька разів сморкнув і заплямкав язиком.

Анця глянула вниз і без усякого знічення, посміхаючись, запитала:

— Што би’сьте, дорогий Мішку, хотіли?

— Дуже би’м, Анцько, хотів, авби’сь ще хоть годину не злізала із дерева. Я такого красного кіна ще в жизни не видів.

— Но та позирайте собі, Мішку. Всьо, што видивитеся, — то й буде ваше, — мовила Гатьошка й продовжила знімати із гілок груші.

— Мішу, ти што ворони в небі лічиш? — раптом почувся голос Фіскарошки.

— Та я тутки мало став… так собі став…

— Ти, неборе Мішку, все так, якшто не в лайно станеш, то в дітство впадеш.

І тільки тут баба побачила на груші Гатьошку в усьому блиску своїх багатств — від цицьок до сідниці.

Фіскарошку вмить зірвало. Таких перчених, солоних, пекучих і ядучих слів, якими, немов градом, сипала навкруги Фіскарошка, не те що наші Небесі, а й навіть небеса над ними, ще не чули. Все, все, все — до останньої ниточки й волосинки — пригадала баба Гатьошці, а особливо — збиття із путі праведника пана Фийсу.

І що б ви думали? Анця спокійно злізла з дерева, взяла в руки повний кошик і безтурботно бабі відповіла: