Родаки - Страница 41

У полі дорогі нянько, висолопивши язика, копали звично картоплю. Коли на світ з-під мотики вигулькував найтучніший плід, ховали в пазуху, а потім, ніби між іншим, йшли до корзини і ховали туди. Я ж тим часом нишпорив берегом Латориці, відбирав найвагоміші каменюки і ховав їх неподалік корзини.

Під самвечір, коли гатикошарка наповнилась добірною картоплею, нянько, як і завше, прикрили її травою, а самі далися добирати рядок. Я ж тим часом картоплини хутко переносив у верболози, а натомість наклав каміння і прикрив травою. Нянько ще й не встигли завершити роботу, а я вже, сидів у корзині і піджидав.

— Но, видиш, ремінь помагає розуму, — похвалили мене задоволено нянько.

Далі з великими потугами висадили корзину на себе і, заточуючись од тягаря, мовили:

— Што за біда така тяжка — або я недоїв, або ти, Митре, якоїсь тяжкої фени нажерся.

А відтак через кожні десять кроків, мої дорогі нянько, певне, аби заспокоїтись, весь час повторювали під ніс:

— Із повною кошаркою іти тяжко, зато дуже приятно. Із повною кошаркою іти тяжко, зато…

Із цими словами мої няньочко і вийшли прямісінько на партєйного секретаря криволабого Гебельса. Той сидів непримітно у глибокій канаві, при дорозі, а коли нянько порівнялися з ним, вискочив, як олень.

— Мамко мої, нашто сьте ня на сись світ породили, — тільки й встигли простогнати нянько.

Вони, бідні, знали, що од Гебельса пощади не діждешся. Цей не тільки переверне всю гатикошарку, а ще й у гузиці понишпорить. Це тобі не мила, сердешна княгиня Катерина. Тут діє одвічний закон — бий своїх так, аби чужі зо страху здихали!

— А ми несеме додому каміння хижу будувати, — закричав радісно зверху я.

— Я, думаю, для твого нянька вже готова хижа чекає із товстими мурами і надовго, — злорадно посміхнувся Гебельс, підходячи до нас.

— Йой, перекривило би тобі писок на потилицю, — тихо побажав батько невідомо кому — мені чи Гебельсу.

— Ану ж лем скидай із себе гатикошар, — скомандував Гебельс. — Що несеш?

— Вуєчку дорогий, такі тяжкі часи, що воші здихавуть. Іде зима… жона хвора… — почали плести якісь нісенітниці зо страху нянько. — Тать Богонько вам запише.

— Записують трудодні, — рявкнув Гебельс. — А ти скидай гатикошарку, і ми тобі запишемо, що й Богонько тя не відмиє!

Гебельс силоміць стягнув мене на землю, далі потяг на себе гатикошарку.

— Ну й навалив ти, Данку, — мовив партсекретар, задихаючись од тягаря і перекинув корзину. А звідти, весело цорконячи, посипалось глумливо усміхнене од надвечірнього сонця каміння.

Криволабий Гебельс, роззявивши рота і вилупивши очі, тримав у руках порожню корзину і мав такий вигляд, наче йому ножицями яйця відчекрижили. Мої ж нянько стояли під придорожнім деревом із обличчям аскета-праведника, якого ось-ось мають розіп’яти-повісити за його фанатичну віру. Але тільки-но на землю поцокало каміння, теж вибалушили очиська і дурнувато гикнули. Потім умить опанували собою і з гірким докором мовили до Гебельса:

— Ой, вуйку, вуйку, настільки вам большевики затуманили голову, що ладні жебрака вже й за камінь убити ци в темниці згноїти. Не переживайте, прийде час і вам ще вистачить того каменю, авби груди в землі придавити. А пока бажаю вам лем, авби’сьте ся так файно мали, авби каждоє рано таку купу каміння насрали, — показав батько на висипані Гебельсом каменюки.

Далі нянько різко рвонув з рук Гебельса корзину і кинув за плечі.

— Та мені сього каменю не шкода. Просто, люди казали, же ти крумплі тягаєш, — прорік розгублено Гебельс. — Каміння забирай на здоровлічко.

Батько із виглядом переможця взяв мене за руку і гордо попрямував дорогою.

— Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, — захникав я.

— Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што перелетиш через Ловачку, як горобок, — просичали нянько.

Удома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, я, зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я — авби нянько не брехали і не билися. Тепер можете уявити, які шалені пристрасті розривали душу мого нянька — лупити мене ременем чи хвалити. З одного боку, я напакостив, але тим самим і врятував нянька від великої біди. Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки врешті-решт не луснули мене по потилиці.

— Це од великої любові, — сказали полегшено не то собі, не то мені.

На що я підняв доверху праведного перста і сказав:

— Богонько все видить!

Як правило, я брав участь у підриві економічної могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успішно справлялися самі. Але якось кілька ночей поспіль повернулися з кукурудзяного поля з порожніми руками. Виявляється, в густій осінній темряві вони або губили схованки, куди зносили врожай і де прятали міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий «експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя, перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили зазнав нищівного краху. Хоч події розгорталися дуже успішно.

Я сидів у кукурудзі біля міха, а нянько тим часом у ближньому межирядді ламали качани і зносили до місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили орієнтацію, тихенько погукували совою, я накукував їм зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі — тиша, запахи і кукурудзяні качани.

Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленького щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над гніздом маленьких лелечат. Запахи осінньої ночі, хоч вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами, селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.