Родаки - Страница 36

Баба опустилась на землю. Сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною. І таки перемогла…

Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.

— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і полегшено зацікавилася Фіскарошка.

— Пасулю, Марько, хочу тичити, — озвався жваво Фийса.

— Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає в Палестину?

— А ви штось радите мудріше?

— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази. Подьте до нас — малінько тровитись будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.

«То ще було до руських. Се ще було до колгозів». Ці фрази наче окреслюють якийсь зловісно-німий кордон. І навіть не межи двома державами чи світами, а Всесвітами. І якщо у фразі «то ще було до руських» могли звучати і веселі, і насмішливі, і саркастичні нотки, то «се ще було до колгозів» лунало сухо, холодно і коротко, як вирок небесного суду.

Дід Наполійон дуже боляче переживав, коли совєтська власть забрала в колгоз його сінокоси, ораниці, сади, худобу, майже весь реманент. А найбільшою трагедією стала втрата виноградника на горі Ловачці в урочищі Галішка. Десятиріччя дідо збирав з усієї Європи, де тільки родив виноград, саджанці елітних сортів і ростив-леліяв їх на одногектарній плантації. Тут майже не було двох однакових сортів. Кожен кущ був унікальним, і дід, попри назви сорту, давав йому ще і людське ім’я.

Диво-виноградником приїжджали милуватися, особливо восени, не тільки пани з Мукачева й Ужгорода, а й із Відня, Будапешта, Праги, Берліна…

І ось, аби врятувати цю унікальну плантацію, яку всі називали Імператорською, дід Наполійон заголосився вступити в колгоз при умові, що цей виноградник він буде доглядати тільки власноруч. Дід мав настільки великий авторитет, що його бажання безвідмовно задовольнили навіть партєйці.

Якогось ранку я приніс дідові на виноградник сніданок. Він мовчки розклав хліб, солонину, бідончик із підбиваною пасулею і почав неквапно їсти. В цей час внизу, в долині Сигут, зазвучала музика і залунав революційний марш.

Від західної околиці села, йменованої Бразилією, крокувала колона колгозних і партєйних активістів. Того дня, певне, відзначали якесь свято, бо із самого розвидня з боку Мукачева постійно лунали марші, навколишніми просторами час од часу розлітались гучні й піднесені голоси радіодикторів. Наші бразильці, — а саме там, у бразильській частині села, завжди проживав радянськи настроєний люд, — очевидно, теж прямували на свято до Мукачева. Попереду колони із червоним прапором твердо шкутильгав партєйний секретар на прізвисько Гебельс. За ним, роздуваючи гармошку, шпиндиляв двоюрідний брат баби Фіскарошки Симко Лилик на прізвисько Карл Маркс. Поруч нього валайдала і щосили лупала в бубон його вже, здається, четверта жона Морішка на прізвисько Роза Люксембург. А далі вервечкою чалапали позаду зо два десятки менших фюрерів і фюрерок місцевої закваски. Окрилені піснею, вони йшли під червоним прапором твердо, рішуче грозячи зітерти у прах невидимих ворогів. І одного таки помітили. Це був мій дід Наполійон. Нас від революційної колони відділяло добрих метрів зо п’ятсот. Але хтось-таки з долини помітив діда, що сидів під деревом на схилі гори і снідав. Пролунала різка команда Гебельса, і бразильська армада вмить зупинилась.

Далі всі обернулися спиною до діда, зігнулися, почали плескатись у сідниці і хором скандувати: «Кровопивцю-куркуляко, поцюлюй нас смачно в сраку!».

І так прокричали разів зо десять. Дід, великодушно хитаючи головою, мило посміхався і мовив до мене:

— Позерай лем, синку, як наші люди файно демонстрірують свої образовані пролетарські морди, — тицьнув на голі сідниці.

Наче почувши дідові кпини, Гебельс знову скрикнув, колона підхопилась, вишикувалась і рушила далі. На цей раз Карл Маркс заграв марш «Віхрі враждєбниє вєють над намі». Бразильські активісти гордо підняли голови і, ненависно дивлячись у бік діда, заспівали: «Віхрі враждєбниє вєють над намі!..»

Коли колона вийшла із Сигута і зникла між хатами Росвигова — передмістя Мукачева, дід раптом упав під дерево на коліна, підняв до небес очі і з відчаєм запитав:

— Боже праведний, скілько живу і себе пам’ятаю, вони, — дід глянув у бік Росвигова, куди попрямували бразильські революціонери, — вони постоянно йдуть у Мукачево на мітинги і демонстрації лем під різними прапорами. Яка би влада не була, їм усе свято — головнеє своєвременно змінити прапори. А я, як тот черв’як, постійно коплюся тутки в землі. Яка би влада не прийшла — в мене єдні і ті ж мотика й лопата. Та ци є, Боже великий, правда у сьому світі?

Потім дід опустив голову, помовчав, наче пильно вслухаючись у небеса. Мовчки поворушив губами і раптом твердо комусь невидимому, кого чув і бачив тільки він, сказав:

— Так, Господи праведний, тілько в муках, тілько тяжкими трудами і праведними ділами ми заробляємо собі тутки на землі царство твоє небесне.

Набагато спокійніше віднеслися до колгозного життя на другому боці моєї родини — колоритні і завжди оптимістичні Данки. Коли до нас заходив хтось із нової влади і запитував, яке ставлення до колгозного ладу, Фіскарошка, плескаючи руками, аж захлиналася:

— Йой, мали бисьте долю, так смачно жиємо теперички при совєтській власті, як пітята під квочкою. Добре нам, гладко нам, як послі першого погара солодкого винця. Айбо ще май-майліпше тому, хто не кашляє.