Родаки - Страница 113

113

Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що ворог ось-ось має з’явитись саме звідти. Нарешті з-під мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти вугільного складу. На товарних вагонах натужно заричали двері, і звідти посипались військові — так само озброєні і з собаками. Їх місце миттєво почали займати солдати, які прибули на станцію хвилин десять тому. Видно, йшла заміна караулу.

— Божіньку, спаси і помилуй! — перехрестилася Фіскарошка, прикипівши до дірки в дошках. — Ану ж лем подивися, дитино, што робиться в сьому злодійському світі. Бідні люди…

Я кинувся до щілини і завмер — навпроти нас стояли товарні вагони, в яких зазвичай перевозять худобу. На кожному з них так і було написано — «скотовоз». Написи робили поспіхом, бо з кожної літери зиґзаґоподібно стікали криваві ручайки. Складалося враження, що з товарняків щойно вивели худобу, тут же порізали, а свіжою кров’ю на кожному вагоні написали «скотовоз». Мені здалося, що я навіть бачу, як ті криваві літери, хижо посміхаючись, парують од теплої крові. Крізь заґратовані віконечка із «скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі, брудні, худющі. Голови багатьох перев’язані закривавленими бинтами. Найбільше вражали очі — змучені, зболені, повні пустельної безнадії і космічної порожнечі.

В’язні мовчки дивилися з-за ґрат на станційну метушню, і бачилося, що це люди із якогось іншого, чужого і незрозумілого часу. І цей світ, у якому їх везуть невідомо куди, для них — невеличкий епізод прикрого сну… Варто тільки крикнути — примари зникнуть, і вони, теперішні в’язні, прокинуться повні сил, молодими, не покаліченими, вільними і щасливими. І, мабуть, саме через те, коли оскаженілі вівчарки рвалися до заґратованих вікон, аби вчепитися в обличчя своїх ворогів, ув’язнені спокійно дивилися вниз і божевільно-тихо посміхалися, адже це тільки прикрий сон.

Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного пилу, вийшли знову на привокзальну площу. Тут уже було порожньо і тихо. Біля входу в касу стояв із сигнальним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо — він працював на станції обхідником.

— Петрику золотий, што це тутки було? — вчепилася за рукав племінника Фіскарошка. — Хіба тоті каліки у вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки вояків і псів треба?

— А-а-а-а… Дорога тітко, то не каліки, то мадярські революціонери… Всіх, кого совєти взяли в полон, — у товарняки і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, — Петро махнув рукою на північ.

— Як? Отак просто хапати людей із свого обійстя, із своєї землі і серед білого дня на очах у всього світу везти їх у чужину на погибель? — сплеснула руками Фіскарошка.

— Та не дуже серед білого дня, — мовив, похитуючи головою, Іваньо. — їх везуть завжди вночі, аби менше очей. А те, што тепер виділи… Кажуть, коло Чопа вночі залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтували, то й задержали. А так дуже секретно везуть — лем ночами — і всіх на Сибір!

І ось тепер, слухаючи покаяльні крики-плачі грішників-поїздів, що таємно везли невинних жертв від рідних домівок у далекі крижані світи, мені здавалося, що сам Господь, аби полегшити страждання мучеників, устелює їх страдницьку дорогу щирим благословенням — чистими-пречистими, білими-пребілими снігами…

Удосталь намилувавшись нічною казкою, відчуваю блаженну втому, і знову обережно, аби нікого не розбудити, лягаю в ліжко. Дослуховуючись до тихого шепотіння снігів, скаржливого поскиглювання вітру, незчуваюся, як сон неквапливо огортає мене теплими обіймами.

— Дитино, вставай, бо проспиш велике знамення Боже, — мовить баба над вухом і одразу знімає з мене перину.

Здається, тільки-но склепив очі, а мої всі у хаті вже на ногах. Невдоволено бурчу і згортаюся калачиком від холоду.

— Ти хоч очі розплющ, — радить баба, — а потім вже суди — вставати чи далі дрихнути, як ведмідь.

Розкриваю повіки і ледь не захлинувся од голубого сяйва, що струменіло знадвору потужними потоками через вікна. Мимоволі зиркнув на годинник — сьома ранку. Боже великий, о цій порі ще темно, а кімната, обійстя, навколишні села яскраво освітлені неймовірної краси і ніжності голубизною.

— Бабо, що сталося? — схоплююся перелякано.

— А ти подивися, — баба підводить мене до вікна і веде перстом у бік Ловачки.

Над горою, саме в тому місці, де і два місяці назад, із небесних глибин дивилося гігантське Око Небесне. Східне крайнебо на цей раз не кривавилося, як велетенська рана, а знімалось над Ловачкою спокійно і велично, наче мармурова стіна новозведеного храму. І на його, мармурового крайнеба фоні, Око Небесне сяяло дивовижною добротою, милосердям, випромінюючи врочисту і незбагненної теплоти голубизну. На відміну від минулої з’яви Ока Небесного, коли людей, худобу, птицю і навіть годинники охопили жах, хаос, темрява, паніка і передчуття фатальних подій, тепер навкруги панували спокій, умиротворення і передчуття щасливого дива.

— Ми скоро уже готові! Збирайся, дитино, і ти, — мовила баба, застеляючи ліжко.

Диво-дивне… Ніхто й не обмовився, куди йдемо, але я зрозумів — нас чекають у Долині Святого Івана. Усвідомлення, що мусимо бути саме там і саме в цю вранішню пору, спалахнуло само по собі, і, здавалося, вже давно, від народження, жило в мені. Подібне я спостерігав, коли опускалися із наших Небесі. Звідусіль — із Мукачева, Росвигова, Лавок, Іванівців, інших близьких і далеких країв — у Долину Святого Івана сходилися люди. Прошкуючи снігами, вони мирно бесідували про всяку-всячину, і ніхто жодним словом не промовився, з якої потреби прямує під Ловачку. Усіх нас про цей прихід було оповіщено ще в утробі матерів. І тепер кожний вважав своїм святим обов’язком відвідати Долину Святого Івана. А святі обов’язки ніколи не обговорюють і про них не дискутують.

113