Родаки - Страница 102

102

А взагалі чимдалі зі мною почали коїтися все більш дивовижні перевтілення. Все те, що донедавна було неодмінним у моєму житті, — підніжки, несподівані щиглі однокласникам по носу і вухах, підкладання гумок з голками під сідниці, підбирання стільця, постійне стріляння на уроках з мініатюрних рогаток, смикання дівчат за косички — тепер здавалося неспасенним гріхом.

Більше того, на мене впало якесь прозріння. Сидячи біля печі на ящику з дровами, бачилося, я підношуся на величному королівському троні, з якого своїм пильним зором обіймаю увесь світ — від свого класу й аж до найглибших закутин на дні морів і океанів. Бували хвилини, коли, слухаючи уроки пана Фийси, на мене негадано нападали наукові осяяння. І я встромляв свої «золоті» в бесіду вчителя, час од часу підправляючи його думки. Щодень я ріс у своїх очах, помислах і ділах… Я вже по-панібратськи підходив до директора, ручкався з ним і запитував:

— Як ся маєте, як ваші діла?

І тут же давав йому дружні поради щодо навчального процесу, господарських справ.

Зважаючи на наш менталітет, зі мною нічого надприродного не відбувалося. Хіба вам ніколи не траплялось зустрічати в житті людей зовсім непримітних, таких собі сіреньких мишенят. Однак варто під цю невиразність підсунути керівне крісло, як дрібний гризунчик вмить облагороджується і стає білогривим скакуном. У кріслі він набирає неймовірної ваги, чинності, пихи і значущості.

Зі мною доля вчинила деякі корективи. В міру того як я розумнішав і підносився на своєму тронному ящику й отримував насолоду від влади, з моїми ближніми почало коїтись щось протилежне. Однокласники сахались від мене, немов від короставого. Пан Фийса мав за велике щастя, коли впродовж уроку не зробив йому зауваження. У коридорі одні вчителі намагались шмигонути у перший-ліпший клас, інші проходили повз мене так обережно, наче оминали іржаву авіабомбу часів Першої світової. А пана директора взагалі туберкульозна вош ущипнула. Коли бачив мене десь на своїм путі, на нього нападала гикавка, починав труситися і, розмахуючи руками, кричав:

— Спішу, спішу, Митьку! Немаю тепер часу тебе слухати.

Ну що ж — зате у мене часу стачило. Але, як кажуть, до пори до часу. Доки не стався конфлікт із паном Фийсою.

Жив пан Фийса самотньо, тому вранці не встигав снідати. А поготів, коли звечора перевиконував норму по «возліянію шпірітуса». Тому мав звичку брати з собою у школу сякий-такий бутерброд. А десь на другому-третьому уроці, коли учні виконували самостійне завдання, засував голову під стіл і крадькома наминав. До цього вже всі настільки звикли, що й уваги не звертали на підживлення пана вчителя. А коли я приступив до виконання своїх обов’язків, подібне не могло промайнути повз моє пильне око.

— Смачного вам, пане Фийсо, — побажав я увічливо із свого ящика.

Бідака Фийса з неспогаданки ледь не вдавився і зайшовся таким кашлем, що я мусив хутко подавати воду і лупити учителя по хребтянці, аби не задихнувся.

Кілька днів поспіль Фийса утримувався від бутербродів. Та голод завжди моцніший за гонор, і вчитель здався. Тепер він їв дуже швидко, весь час криво позиркуючи на мене, наче кіт, на якого чатує не менш голодний пес. Така поспішність призводила до того, що пан Фийса розтрушував довкола крихти, які я мусів відтак прибирати. Врешті це мені набридло.

— Пане Фийсо, у вас што — цуравий рот? — запитав я. — їсте і чамкаєте, яко та паскудна свиня, а мені то все на бідній голові!

Божіньку мій великий, що тут вчинилося! Фийса підскочив, ніби йому розпеченого кола в сідницю встромили. Підняв над собою руки, голову підкинув до стелі і як закричав:

— О, силища небесні, за що ви мене так тяжко наказали? Лем одні ви видите, як я терплю і страждаю, айбо більше уже не можу!

І тут же старорежимний огризок, вирячивши, як на Страшному суді, очиська, обернувся до класу:

— Діти мої солодкі, доки ми цього антихриста будемо терпіти? — показав караючою десницею на мене. — Доки він буде нашу крівцю пити? Геть супостата!

— Геть! Долів із ним! — заревів клас.

Я не встиг і пікнути, як десятки рук витягли мене з-під пічки і в’єдно з ящиком, революційно завиваючи, винесли з класу. А далі, скандуючи переможні гасла визволення, пронесли коридором, вийшли на східці і з тим же ящиком викинули мене на двір. І так само дружно революційні маси повернулись і зайшли до класу.

Я сидів на своєму ящику посеред шкільного подвір’я, немов викинутий на безлюдний острів командою піратський капітан, і невидющими очима дивився в іронічно-глумливі небеса. До скону віку не забути, що діялось в ту мить у моїй душі. Сказати, я був шокований, ошелешений, — трухляві, порожні слова! Я був геть знівечений, до останку знищений, до краплини розтрощений і на сім ліктів у землю вкопаний! І це теж вельми бліденьке порівняння із тим страшним, всесвітньо-катастрофічним станом, який охопив мене. Так почувається геніальний полководець, який за півкроку до тріумфальної перемоги через якусь нісенітницю миттєво втратив армію і зазнав ганебної поразки. Чи більше — король, який свято вірив у свою всемогутність, а його із трону скинули придворні блазні. І від цього сам не відав, плакати, лаятись, грозитись, битись головою об ящик діда Соломона чи хутко придумати страшну помсту. І хоч я мав трішечки шалений характер і не завжди богоугодні діяння, доля мене таки по-материнськи любила, жаліла і хутко сама привела помсту.

— Митре, що мені робити? — раптом почувся позаду плаксивий голос.

Від шкільного туалету прямував мій однокласник Йосип Жидик на прізвисько Бегемот. Він постійно просипав і, як правило, приходив у школу на третій урок. Але перед тим навідувався у шкільний туалет покурити. Йосип був всеядним і ненаситним, тому повністю відповідав своєму прізвиську. А туалет — благенький, хирлявий, зліплений із дощок ще за небіжчиці Австро-Угорщини. І коли сьогодні Бегемот зайшов туди, добряче підгнилі дошки не витримали, і мій цімбора по груди провалився в лайно… чи культурніше б мовити — в «загальношкільне добро».

102