Родаки - Страница 100

100

— І ви, тітко, хочете сказати, що він теж, — тикнув у мій бік пан директор і рішуче попрямував до мене.

Я миттю, наче мені на ногах виросли крила, підбіг до огорожі, перелетів через неї і помчав берегом Латориці до пішохідного моста. В той час він був ще дерев’яним, стареньким. Від постійної ходи по ньому сердешний міст скрипів кістками і скаржливо бурмотів. Але для мене цей старезний дерев’яний міст був дуже людяним і милим, як мій дідико Соломон. Я сів скраєчку на колоду і роззувся — гумові чоботи дуже парили, особливо після бігу.

Що казати? Чесно? Якось мулько і мілко на душі. Можливо, я щось і не так зробив, але наміри, прагнення, душевні пориви в мене були щирими, од усього серця. Хотів же я тільки добре! І зробив би одразу. Але що я вдію, коли Богонько сотворив нас із двома однаковими плечима, а на кожне посадив різні опозиційні сили. Хоча пан Фийса всіх гаряче запевняє, що в мене на обидвох плечах сидить по рогатому — і один зліший за іншого. Мій дорогий наставник неправий. Я ще раз повторюю — ангелик маленький, слабенький, а рогатий — щез би у провалля — злий і ядучий, як мадярський перець, і все штовхає мене на діла неправі. Звісно, я буду щиро молитись, аби мій ангелик окріп, став незламним борцем за справедливість і переміг рогатого спокусника, що заважає мені бути чесним, добрим і вселюблячим. Від цих думок прояснилось і стало легко, наче крізь мене протекли латоричні води і змили весь душевний намул.

У тому щасливому пориві я згадав про Маню. У ту ж мить у грудях тепленько заворушилося голубе звірятко і своїми очима обдало все навкруги. Мені здалося, що і я теж почав дивитися сяйвоокими очима звірятка, бо навколишній світ почав перетворюватися на казкове видіння.

Наша Ловачка, наче любляча мати над колискою первістка, ніжно схилилась над Мукачевом і продовжувала пашіти, палахкотіти і пахтіти весняним квітом. Сотні дерев, яким було тісно на горі, відірвались від гурту, розбіглися вулицями міста і біло-янгольською повінню затопили все Мукачево. Мені здавалось, що дерева не цвіли, а співали велетенським хором божественні гімни землі і небесам. Охоплені музикою квітучих дерев, попри мене йшли люди, і всі вони були світлими, усміхненими, осяяними таїною вічної любові. Навіть старенькі паровози на станції помолоділи. Восени вони щодня плачуть так тужливо, мов зграї птахів, яких заманили в пастки, тримають у клітках і не дають змоги полетіти в рідні вирії. А тепер, захмелілі од весняного шаленства, паровози раз у раз скрикують гучно і дзвінко, наче весільні старости, що закликають гостей і перехожих за ситі святкові столи.

Ось із таким гарним настроєм повертався я додому. Йшов селом і від того прекрасного, що відчував у душі, розумів: Богонько почув мої прагнення, чисті помисли і помаленьку укріпляє мого ангелика — все буде добре! Коли раптом неподалік крамниці:

— Агов, легіню, куди ходив?!

На воротах свого обійстя висіла моя біда — Маня Крумплянка. Навіть не висіла, а якось вмостилась в обіймах квітучого бузку. І так вона ото примостилась, що навіть не міг збагнути, чи то Маня цвіте в бузку, а чи бузок цвіте у голубих очах Мані. І в ту ж мить у мені знову прокинулось і ніжно заворушилось пухнасте звірятко… Полоскотало серце і стало теж як кетяг бузку. І вреднюща Маня стала чомусь мені пахуча, як бузок, і навіть рідна!

— Так звідаю ще раз, куди ходив? — бузково запитала Маня, виводячи із якогось пахучо-дурманного, але ніжно-щемкого стану.

— По ділах був у Мукачеві, — відповів багатозначно.

— А худобу коли ще поженемо пасти разом? — бузково вицірила зуби Маня.

— Що? Що? — отетерів я. — Пасти худобу, щоби знову до гріха довести?

— Якшто так, то можеш вже і безплатно мене поцюлювати. Я нікому і не скажу.

Від цих слів мене охопив жах, і я рвонув із місця. Помчав, як шалений. Мною гнали страх і паніка. Я тікав! Довго тікав, і дарма! Бо ще не знав, яка жорстока доля уготована в земному житті кожному чоловікові — у цьому світі йому від жінки і смерті ніколи не втекти!

Одержавши порівняно легко індульгенцію на помилування від директора, нам навіть вош не могла занести в голову, що справжній Карфаген постане в образі нашого дорогого сусіда, бабиного любимчика, учителя пана Фийси. Як добропорядна родина, ми запросили Фийсу на вечерю з нагоди повернення блудного сина до школи.

Напарили, нашкварили, накрили повний стіл наїдками. Пан Фийса так наминав, хай йому буде на здоров’я, що очі на ніс котилися, а вуха залазили за потилицю. І погарчики майстерно перекидував до рота. Баба весь час слідкувала, аби лиш не проковтнув бідака склянку в’єдно із самогонкою. А коли Фіскарошка, ніби між іншим, проінформувала нашого вченого сусіда, що були в директора і той передав мене в розпорядження Фийси, цей недопалок Гортіївського режиму ледь не вдавився. Пан учитель спершу замекав, як коза Танкістка, а далі заверещав, якби йому через сідницю зуби витягували. Мовляв, ліпше йому до кінця днів найпекучіший мадярський перець їсти, як терпіти мене у класі. А далі сказав таке, що навіть дід Соломон мало за піч не звалився.

— Можете, Марько, мені не дати похмелитися, най умру невинною смертю, айбо всьо ровно одкажуся прийняти вашого чібіса!

Наскільки не обожнювала моя дорога Фіскарошка пана Фийсу, але тут їй терпець увірвався.

— Пане Фийсо, што ви так перепудилися, ніби просимо вас козу Танкістку чардаш вчити танцювати? Дитина жажде знаній!

— Якшто ваш Митрик вернеться у клас — візьме ті знанія фрас!

— Ого, ви уже, пане Фийсо, як ваш любимчик Петефі — стихами заговорили, — в’їдливо вщипнула баба.

100